Те, про що краще мовчати

Софія

Я встигла переглянути кілька листів, коли біля мого столу зупинився Олег.

— Привіт. Як настрій?

— Нормально. А в тебе?

— Та теж нічого.

Він затримався поруч, наче хотів щось сказати, але не поспішав починати розмову.

— Маєш хвилинку? — нарешті запитав.

Я відірвала погляд від монітора.

— Так, звісно.

— Може, пройдемося? Каву доп’ємо.

Я кивнула. Ми відійшли до невеликої зони відпочинку, де в цей час майже нікого не було.

Олег поставив свою чашку на стіл і подивився на мене.

— Як ти? Після всього цього.

— Якщо ти про п’ятницю, то вже краще.

— Це добре. Просто я подумав, що тобі, мабуть, непросто тепер приходити сюди.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Ну, ти сама розумієш. Ще кілька днів тому ти навіть не здогадувалася, хто стане новим власником компанії. А тепер…

— А тепер він просто працюватиме тут, як і ми, — закінчила я за нього.

Олег ледь усміхнувся.

— Якби все було так просто.

Я зробила ковток кави й нічого не відповіла.

— До речі, ти знаєш, що він планує зустрічатися з усіма відділами? — запитав Олег. — Хоче особисто познайомитися з працівниками, розібратися, як усе працює.

— Чула.

— Отже, зустрічі з ним тобі не уникнути.

— Якщо буде робоча необхідність, то ні.

Олег трохи нахилив голову.

— Ти справді готова до цього?

— А що мені залишається?

— Не знаю. Просто іноді краще не чекати, поки ситуація стане складнішою.

Я подивилася на нього уважніше.

— Ти про що?

— Та ні про що конкретне. Просто, можливо, зараз непоганий момент подумати, чи справді тобі підходить ця робота. Зрештою, ти вже маєш досвід, можеш знайти щось інше. Не обов’язково залишатися там, де тобі буде некомфортно.

Я мовчала.

Він не сказав прямо, що мені потрібно звільнитися, але я чудово зрозуміла, до чого він веде.

— Мене все влаштовує, Олеже. Зарплата, графік, колектив. Я не бачу сенсу щось змінювати.

— Звичайно. Я просто кажу, що є речі, які не завжди можна передбачити.

— Наприклад?

— Наприклад, бажання Максима поспілкуватися з тобою. Ви все-таки маєте спільне минуле. Не думаю, що він просто забув про нього.

Я відчула, як пальці мимоволі міцніше стиснули чашку.

— Він пообіцяв не шукати зі мною зустрічей.

— Пообіцяв, — повторив Олег. — Але тепер він власник компанії. У нього буде чимало приводів звернутися до працівників. І ти не зможеш щоразу уникати розмови, якщо він сам її ініціює.

— Я не збираюся від нього тікати.

— Я цього й не кажу.

Олег зробив паузу, а потім трохи тихіше додав:

— Просто тепер у тебе є не лише ти сама, про кого потрібно думати.

Я одразу зрозуміла, кого він має на увазі.

— Єва тут ні до чого.

— Саме тому я й кажу, що тобі варто бути обережною.

— У якому сенсі?

Він подивився мені просто в очі.

— Максим не знає про доньку, так?

Я повільно похитала головою.

— Ні. І я не збираюся йому про неї розповідати.

— Тоді, можливо, краще зробити все, щоб він і не дізнався.

Я насупилася.

— Думаєш, я сама цього не розумію?

— Я не це мав на увазі. Просто не варто давати йому зайвих приводів цікавитися твоїм життям. Особливо особистим.

Його слова змусили мене замислитися.

— Олеже, він не має жодного стосунку до Єви.

— Я знаю. Але ти ж розумієш, що випадковості трапляються. Хтось може побачити фотографію, почути розмову, поставити зайве запитання. А якщо він почне цікавитися тобою, то рано чи пізно дізнається більше, ніж тобі хотілося б.

— Я не збираюся обговорювати з ним своє особисте життя.

— І правильно.

Він вимовив це надто швидко, ніби саме такої відповіді й чекав.

Я відвела погляд.

Мені не подобалося, що ми взагалі говоримо про це. Єва була моєю донькою, моїм життям, і я не хотіла, щоб Максим раптом з’явився в ньому лише тому, що тепер працював у тій самій компанії.

— Ти просто хвилюєшся, що мені буде важко? — запитала я.

— Звісно. Я ж бачив, скільки всього тобі довелося пережити.

Він говорив спокійно, майже переконливо.

— Ти тільки почала жити нормально. У тебе робота, донька, свої плани. Навіщо знову впускати в це минуле?

Я нічого не відповіла.

— У будь-якому разі, — продовжив Олег, — не поспішай із рішеннями. Просто придивися до ситуації. Можливо, згодом сама зрозумієш, що тобі потрібне інше місце.

— Я подумаю.

Він кивнув, наче цієї відповіді йому було достатньо.

— Добре. Я не хочу на тебе тиснути.

Ми повернулися до робочих місць. Олег пішов до свого кабінету, а я ще деякий час сиділа нерухомо, дивлячись на відкритий документ.

Його слова не виходили з голови.

Можливо, він мав рацію в одному: тепер я справді повинна була бути обережною. Не заради себе, а заради Єви.

Я не хотіла, щоб Максим дізнався про неї. Не зараз. Можливо, ніколи.

Але чому тоді Олег так наполегливо повертався до цієї теми?

Він міг просто нагадати мені про обережність. Міг сказати, що я маю право не відповідати на особисті запитання. Та замість цього знову й знову підводив до думки, що мені краще не залишатися в цій компанії.

Я глянула в бік його кабінету. Двері були прочинені, Олег уже працював за комп’ютером.

Можливо, я просто надто багато надумала.

Зрештою, він знав мою історію й міг щиро хотіти мені допомогти.

Та одне я знала точно: звільнятися лише через появу Максима не збиралася.

Я повернулася до роботи й відкрила наступний документ.

Я повернулася до роботи й відкрила наступний документ.

Намагалася зосередитися на цифрах, перевіряла дані, виправляла помилки, але думки раз у раз поверталися до розмови з Олегом.

Особливо до його слів про Єву.

Я не розуміла, навіщо він так наполегливо нагадував мені, що Максим не повинен дізнатися про доньку. Невже він справді вважав, що я можу просто взяти й розповісти йому про неї? Після всього, що сталося між нами?