5. Залишитися

Залишитися

Софія

Той робочий день я ледве дотягнула до кінця.

Після зустрічі в конференц-залі мені було важко зосередитися навіть на найпростіших речах. Я відкривала документи, читала їх по кілька разів, відповідала на повідомлення, але думки постійно поверталися до одного.

Максим.

Його поява знову перевернула все, що я так старанно намагалася тримати під контролем.

Я кілька разів ловила себе на тому, що просто дивлюся в екран і не розумію, що саме читаю.

Доводилося повертатися на початок документа й починати все спочатку.

Це дратувало.

Я не хотіла, щоб одна людина могла настільки легко вибити мене з рівноваги.

Першою думкою було звільнитися.

Просто написати заяву, покласти її на стіл директору й більше ніколи його не бачити. Зникнути з цієї компанії раніше, ніж він встигне знову увійти в моє життя.

Я навіть кілька разів відкривала порожній документ. Курсор блимав на білому екрані, чекаючи перших слів. Але я так нічого й не написала.

Потім подивилася на дату. Попереду були вихідні. Тому я закрила документ. До понеділка нічого не робитиму.

Мені потрібно було заспокоїтися й зрозуміти, чого я насправді хочу. Бо зараз я хотіла одного — втекти. А рішення, прийняті лише тому, що тобі страшно, рідко бувають правильними.

Коли я нарешті повернулася додому, в квартирі було тихо. З кімнати донечки долинало тихе лепетання.

— Мамо, я вже вдома…

— Нарешті, — озвалася мама з кімнати. — Я вже думала, ти сьогодні там і залишишся.

Я ледь усміхнулася.

— Майже.

Мама вийшла до мене й одразу уважно подивилася в обличчя.

— Важкий день?

Я на секунду замовкла.

Не хотілося нічого пояснювати.

Не зараз.

— Дуже.

Вона нічого більше не запитувала. Лише підійшла ближче й обійняла мене.

— Для цього я тут.

Від цих простих слів у мене защеміло в грудях.

Я кивнула, намагаючись не показати, наскільки сильно мені зараз потрібні були саме ці обійми.

— Дякую.

— Іди до своєї малої. Вона вже кілька разів на двері дивилася.

Я усміхнулася й пішла до кімнати донечки.

Одразу побачила її.

Моя маленька Єва.

Побачивши мене, вона пожвавилася й простягнула ручки.

— Ну привіт, сонечко.

Я підхопила її на руки й притиснула до себе.

Вона щось радісно забелькотіла, торкаючись пальчиками мого обличчя, ніби перевіряла, чи я справді прийшла.

Я заплющила очі на кілька секунд. І вперше за весь день нормально видихнула.

Ось воно. Моє життя.

Те, заради чого я колись зібрала себе по частинах і почала все спочатку.

Я не могла дозволити, щоб одна зустріч перекреслила все, що я будувала останні два роки.

Того вечора я майже не згадувала про роботу.

Ми повечеряли, я викупала Єву, погралася з нею, а потім довго сиділа біля її ліжечка, поки вона засинала.

Коли в кімнаті нарешті стало тихо, я повернулася на кухню.

Телефон лежав на столі. Я кілька секунд дивилася на нього, але так і не взяла до рук. Не хотіла перевіряти повідомлення. Не хотіла бачити його ім’я. Принаймні сьогодні.

Я просто зробила собі чай і сіла біля вікна. За склом повільно темніло місто.

Можливо, завтра я подумаю про все спокійніше. А сьогодні мені хотілося просто побути мамою.

Вихідні ми провели разом.

У суботу багато гуляли, гралися вдома, читали книжки з яскравими картинками. Я майже не дивилася на телефон і вперше за кілька днів дозволила собі не думати про роботу.

Єва сміялася, коли я кумедно змінювала голос, читаючи їй книжку. Я сама сміялася разом із нею. І в якийсь момент зрозуміла, що вперше за останні дні мені справді легко.

Ні Максима.

Ні роботи.

Ні минулого.

Лише я і моя донька.

Увечері, коли Єва заснула, я навіть не стала відкривати ноутбук.

Замість цього влаштувалася на дивані й дивилася якийсь фільм, майже не стежачи за сюжетом.

Мені подобалося це відчуття. Коли нічого не потрібно вирішувати просто зараз.

У неділю ми залишилися вдома.

Після обіду Єва заснула в мене на руках, і я ще довго сиділа нерухомо, боячись її розбудити.

Дивилася на її маленьке обличчя й думала про те, як багато всього змінилося за ці два роки.

Колись я навіть не могла уявити, що моє життя буде таким. Не ідеальним. Не простим. Але моїм.

Я обережно провела пальцем по її маленькій долоньці.

— Ти знаєш, як сильно я тебе люблю? — тихо прошепотіла я.

Єва, звісно, нічого не відповіла. Лише трохи поворухнулася уві сні.

Я усміхнулася.

Робота була потрібна мені.

Я доклала чимало зусиль, щоб отримати це місце, а тепер була відповідальна не лише за себе.

Єві потрібне стабільне життя. І мені потрібна була стабільність разом із нею.

Зарплата тут була цілком хорошою. Графік мене влаштовував, колектив теж. Я вже знала свою роботу, людей навколо й не хотіла починати все спочатку лише через одну несподівану зустріч.

До того ж звільнитися зараз означало знову шукати роботу. Проходити співбесіди. Знайомитися з новими людьми. Пояснювати, чому я залишила попереднє місце. Починати все спочатку.

І все це через нього?

Ні.

Я не хотіла віддавати йому таку владу над своїм життям. Тому я залишуся. Принаймні зараз.

Я не збиралася робити вигляд, що Максим для мене зовсім чужа людина. Не після всього, що між нами було. Але й повертатися до минулого не хотіла.

Він знав, що я не бажаю більше цих зустрічей. Колись він сам пообіцяв, що не шукатиме їх.

І якщо після всього, що сталося, він справді дотримається свого слова, ми зможемо просто працювати в одній компанії й не перетинатися більше, ніж цього вимагатимуть обставини.

Можливо, з часом я взагалі перестану помічати його присутність.

А якщо ні… Тоді я піду. Я не вагатимуся вдруге.

Цього разу я вже знала, заради кого маю думати не лише про себе.

Я обережно переклала донечку в ліжечко й накрила її ковдрою.