4. Те, від чого не втечеш

Максим

Два роки.

Іноді мені здавалося, що це ціле життя.

А іноді — що минуло лише кілька днів відтоді, як я востаннє бачив Софію.

Після тієї розмови в кав’ярні я поїхав за кордон. Не через роботу. Не через нові можливості. Я просто хотів бути якомога далі від неї.

Мені здавалося, що відстань допоможе забути. Якщо змінити країну, оточення й зануритися в роботу настільки, щоб не залишалося часу на зайві думки, усе поступово мине.

Я помилявся.

Перші місяці я майже не дозволяв собі зупинятися. Зустрічі, переговори, перельоти, нові партнери, контракти.

Моя компанія поступово вийшла на міжнародний рівень. З’явилися нові офіси, великі проєкти, люди, яких я раніше навіть не знав.

З боку все виглядало так, ніби я нарешті отримав усе, чого хотів.

Тільки ніхто не знав, що в моменти тиші я все одно згадував її.

Її голос. Її сміх. Її погляд.

Я не шукав Софію.

Навмисно.

Не питав про неї спільних знайомих, не намагався дізнатися, де вона і як живе.

Я дав слово. І мав його дотриматися.

Тепер коли повернувся, думав, що найважче вже позаду.

Мені запропонували придбати одну компанію.

Вона ще трималася на плаву, але справи йшли дедалі гірше. Фінансові показники падали, структура потребувала змін, керівництво не справлялося.

Я спочатку вагався. Але документи виявилися цікавими, і після аналізу команди я погодився. Підписав угоду.

Для мене це був звичайний бізнесовий крок. Я навіть не став цікавитися списком усіх співробітників. Не знав, що в цій компанії працює Софія. Не знав, що зовсім скоро знову її побачу.

Коли я зайшов до конференц-зали, то очікував побачити звичайний натовп працівників.

Нові обличчя. Нові прізвища. Нова компанія. А потім підняв очі. І побачив її. Софія.

На кілька секунд я просто забув, що збирався сказати.

Вона сиділа серед інших і дивилася на мене так, ніби перед нею з’явилося привид із минулого.

Я впізнав її одразу. Змусивши себе залишатися спокійним. Продовжив говорити. Поставив кілька запитань директору. Перегорнув документи. Зробив вигляд, що нічого особливого не сталося. Але всередині все було зовсім інакше.

Після зустрічі я повернувся до свого кабінету й зачинив двері.

Сів за стіл.

Переді мною лежали документи, на екрані чекали листи, телефон час від часу сповіщав про нові повідомлення.

А я не міг змусити себе зайнятися жодним із них. Перед очима знову виникав її погляд. Розгублений. Напружений. Знайомий до болю.

Я відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.

Що тепер?

Я пам’ятав свою обіцянку. Я сказав їй, що більше не шукатиму зустрічей. І дотримався цього. Не писав. Не телефонував.  Не намагався знайти її.

Я прийняв її рішення, хоч воно й розбило мене. Тому тепер не мав права нічого змінювати.

Вона працювала тут випадково. Я став власником цієї компанії теж випадково. Принаймні, так я намагався себе переконати.

Але випадковість не змінювала одного. Вона знову була поруч.

Я повільно провів долонею по обличчю.

Десять років.

Вісім років ми не бачилися після того, як усе між нами закінчилося. А потім була та остання зустріч. І ще два роки тиші.

Десять років між першим «прощавай» і цим моментом.

Я був упевнений, що за такий час людина може стати просто спогадом.

Що почуття стираються, гострі кути згладжуються, а минуле нарешті перестає боліти.

Виявилося — ні.

Достатньо було побачити Софію в тому залі, щоб зрозуміти: деякі речі не зникають. Їх можна лише навчитися не чіпати. Саме це я й збирався робити.

Я вирішу всі ключові питання щодо компанії, передам усе своїй команді й не матиму потреби постійно сюди приїжджати.

Так буде краще. Для неї. Для мене.

Ми знову проживемо свої життя окремо. Як прожили останні два роки. І більше не зустрінемося.

Я навіть відчув полегшення від цієї думки. Принаймні, так мені хотілося вірити.

Саме в цей момент телефон завібрував. На екрані висвітилися:

Аліса.

Я кілька секунд просто дивився на її ім’я.

Потім прийняв виклик.

— Привіт.

— Нарешті! — її голос одразу наповнив кабінет теплом. — Я вже думала, ти знову загубився у своїх документах.

Я ледь усміхнувся.

— Майже.

— Ти вже звільнився?

— Так.

— Тоді я приїду.

Я замовк.

— Алісо…

— Що?

— Не треба сьогодні.

Вона одразу відчула зміну в моєму голосі.

— Щось сталося?

Я поглянув у вікно.

Перед очима знову виникла Софія.

— Просто був важкий день.

— Через нову компанію?

— Через усе.

На тому кінці запала коротка тиша.

Аліса не ставила зайвих запитань. Мабуть, саме за це я й цінував її найбільше.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але якщо захочеш поговорити, я поруч.

— Знаю.

— Тоді хоча б пообіцяй, що не сидітимеш там до ночі.

Я усміхнувся.

— Обіцяю.

Ми попрощалися.

Я поклав телефон на стіл і знову подивився на документи.

Аліса була хорошою. Щирою. Вона з’явилася в моєму житті за кордоном і всі ці два роки залишалася поруч. Я не раз пояснював їй, що між нами нічого не буде, але вона вперто вірила, що колись я зміню свою думку.

Можливо, раніше я й сам думав, що з часом зможу.

А сьогодні зрозумів — ні.

Бо достатньо було одного погляду Софії, щоб усе, що я так старанно будував усі ці роки, знову похитнулося.

Я ще раз переглянув документи, що лежали переді мною, і змусив себе повернутися до роботи.

До вечора встиг узгодити основні питання з командою, підписати кілька документів і передати доручення щодо подальшого аналізу компанії.

Коли останній файл був відправлений, я закрив ноутбук і подивився на годинник.

Було вже пізно.

Я зібрав речі й вийшов із кабінету. В офісі майже нікого не залишилося.

На парковці сів у машину й кілька секунд просто сидів, тримаючись за кермо.