3. Минуле повернулося

Софія

Наступні кілька днів пройшли відносно спокійно.

Якщо не брати до уваги постійні розмови про нове керівництво.

Робота поступово повернулася у звичний ритм. Хтось отримував нові обов’язки, хтось чекав на рішення щодо свого відділу, а хтось просто намагався не думати про можливі скорочення.

Я теж намагалася.

Мені хотілося просто працювати й не вигадувати проблеми наперед.

Але цей тиждень усе одно забрав у мене чимало спокою.

Власник нової компанії так і не з’являвся.

Щодня в офісі чекали, що ось-ось його представлять, але цього не відбувалося.

— Може, він взагалі не приїде? — якось запитав Олег за обідом.

Я знизала плечима.

— Не знаю.

— Дивно якось. Купити цілу компанію й жодного разу не показатися.

— Можливо, просто багато справ.

— Або дуже важлива людина, — пожартував він.

— Ти вже встиг придумати йому біографію?

— Я просто підтримую офісні плітки.

Я засміялася.

— Краще б вони роботу так обговорювали, як цього загадкового власника.

Олег усміхнувся.

— От тут я з тобою повністю згоден.

Попри жарти, невідомість залишалася.

І чим ближче були вихідні, тим менше мені хотілося думати про роботу. Я чекала їх майже весь тиждень.

Хотілося нарешті виспатися. Провести більше часу з донькою. Не дивитися на годинник кожні пів години. Не поспішати. Просто побути вдома.

У п’ятницю я прийшла на роботу з однією думкою: дотягнути до вечора — і забути про офіс хоча б на два дні.

До обіду все було звично. Я закінчувала звіт, коли в коридорі раптом почався якийсь рух.

Колеги виходили з кабінетів. Хтось поспішав до сходів. Хтось уже говорив телефоном.

Я підняла голову.

— Що там знову? — запитала я, коли Олег зупинився біля мого столу.

Він подивився на мене.

— Конференц-зал.

— Знову?

— Цього разу всім.

Я важко зітхнула.

— Тільки не кажи, що знову кадрові зміни.

— Не знаю.

Він зробив паузу.

— Але цього разу, здається, він приїхав.

Я завмерла.

— Хто?

Олег ледь усміхнувся.

— Наш загадковий власник.

Я не знала чому, але від цих слів усередині одразу з’явилося дивне напруження.

Ми разом попрямували до конференц-залу.

Там уже збиралися люди.

Я зайшла всередину, озирнулася й сіла ближче до середини. Попереду стояли представники нового керівництва.

Кілька хвилин нічого не відбувалося. Потім двері відчинилися. Я машинально підняла голову.

І завмерла.

На порозі стояв чоловік.

Я впізнала його ще до того, як встигла роздивитися риси обличчя. Ще до того, як почула голос. Ще до того, як хтось назвав його ім’я.

Максим.

Моє серце пропустило удар, а потім забилося так сильно, що мені здалося — цей стукіт чує весь зал.

Два роки я переконувала себе, що він залишився в минулому. Що навчилася жити без нього. Що більше ніколи не доведеться зустрітися з ним поглядом.

А тепер він був тут.

У моєму офісі.

За кілька метрів від мене.

Такий знайомий і водночас зовсім чужий.

Він змінився. Став стриманішим, серйознішим, упевненішим. Але в його ході, у тому, як він тримав плечі й спокійно оглядав зал, я все одно впізнавала того Максима, якого колись знала зовсім іншим.

І раптом я згадала найстрашніше.

У нього було два роки життя, про які я нічого не знала.

А в мене — маленька дівчинка, про яку він не знав нічого.

Я стиснула пальці під столом. Потрібно було заспокоїтися. Просто дихати. Просто сидіти й робити вигляд, що переді мною звичайний новий власник компанії.

Але це було майже неможливо.

Максим повільно пройшов до столу переговорів.

Я змусила себе відвести погляд.

Лише б пережити цю зустріч. Лише б ніхто не помітив, що для мене це зовсім не просто знайомство з новим власником.

— Колеги, — почав генеральний директор, — нарешті маю можливість особисто представити вам нового власника компанії.

Олег поруч раптом завмер.

Я відчула, як він напружився, ще до того, як почув ім’я.

— Максим Олегович.

Олег різко повернув голову до мене.

— Софіє…

У його голосі було справжнє потрясіння.

Я лише похитала головою.

— Тихо.

Він знову подивився вперед.

Його обличчя змінилося.

Він знав Максима ще зі студентських років. Знав нашу історію. І всі ці два роки саме Олег не раз повторював мені, що тоді все було погано.

Що Максим не був тією людиною, за якою варто сумувати. Що я правильно зробила, коли пішла. А тепер ця людина стояла перед нами. І, схоже, для Олега це теж було зовсім неочікувано.

— Я взагалі не знав, що він придбав компанію, — прошепотів він.

Я не відповіла. Не могла.

Мені здавалося, що ще секунда — і всі в залі почують, як шалено б’ється моє серце.

Я опустила погляд на документи перед собою.

Тільки б він мене не побачив. Тільки б не впізнав.

Можливо, людей тут надто багато. Можливо, він дивиться лише на керівництво. Можливо, я для нього просто одна з працівниць.

Я боялася підняти очі.

Тому слухала його голос, дивлячись у стіл.

— Найближчими днями ми завершимо аналіз структури компанії, — спокійно говорив Максим. — Після цього кожен підрозділ отримає інформацію щодо подальшої роботи.

Навіть голос не змінився. Такий самий спокійний. Впевнений. Наче два роки тому не було нічого.

Я намагалася переконати себе, що він мене не помітив. Що не знає, що я тут. Що не має жодного уявлення про те, що ми опинилися в одній залі. Це здавалося єдиним способом не зійти з розуму просто зараз.

Олег знову нахилився до мене.

— Софіє, ти точно нормально?

— Так.

Я ледь чутно видихнула.

— Просто не очікувала.

Він кілька секунд мовчав.

— Я теж.

Я нарешті наважилася підняти очі.

Максим саме закінчував говорити з директором. Він перегорнув кілька сторінок у папці. Потім підвів голову. Його погляд ковзнув залом. Повільно. Спокійно. І раптом зупинився. На мені. Я застигла. Він теж.