Нове життя

Софія

Два роки.

Здавалося б, цього достатньо, щоб почати все спочатку.

За цей час я змінила роботу, звикла до нового району, навчилася справлятися з усім сама. Навіть купила машину — невелику, зате свою.

Життя поступово стало простішим. Передбачуванішим. І зовсім не схожим на те, яке було раніше.

— Софіє, ти вже йдеш?

Я відірвала погляд від монітора.

— Так. Мені справді треба бігти.

Колега усміхнулася.

— Ти останні п’ять хвилин дивишся на годинник.

— Бо я запізнююся.

Я швидко зберегла останній файл, вимкнула ноутбук і склала речі в сумку.

— До завтра.

— До завтра.

Я вийшла з офісу й попрямувала до парковки.

Телефон завібрував у сумці, але діставати його не стала.

Сіла за кермо, кинула сумку на сусіднє сидіння й завела двигун.

Додому.

Від самої думки на губах з’явилася усмішка.

Машина плавно виїхала з парковки.

До будинку було близько двадцяти хвилин, але сьогодні дорога здавалася довшою, ніж зазвичай.

Хотілося швидше опинитися там, де мене чекали.

Я звернула на свою вулицю. Ще кілька хвилин — і можна буде підніматися додому.

Припаркувалася біля будинку, заглушила двигун і взяла сумку.

Втома після робочого дня відчувалася, але думка про тих, хто чекав нагорі, одразу змусила усміхнутися.

Вийшла з машини.

Піднялася сходами, дістала ключі й відчинила двері.

— Я вдома.

— Нарешті, — озвалася мама з кімнати. — Ми вже тебе зачекалися.

Я усміхнулася.

— Я теж скучила.

Із кімнати почувся знайомий дитячий лепет.

— Іду, маленька.

Мама вийшла мені назустріч.

— Сьогодні була чемна. Майже весь вечір.

— Майже?

— Ну, не будемо перебільшувати, — вона засміялася. — Перед сном трохи покапризувала.

Я зняла пальто й повісила його в коридорі.

— Дякую, що залишилася з нею.

— Софіє, перестань дякувати мені щодня. Я ж сама запропонувала пожити у вас деякий час.

— Я знаю. Просто мені спокійніше, коли ти поруч.

Мама лагідно усміхнулася.

— І мені добре бути поруч із вами. Не поспішай усе тягнути сама. Я допоможу, скільки буде потрібно.

Із кімнати знову почувся тихий голос.

— Мамо…

Я усміхнулася.

— Чуєш? Уже кличе.

— Іди, — засміялася мама. — А то ще образиться.

Я зайшла до кімнати.

Донька одразу потягнулася до мене маленькими ручками.

— Привіт, моя хороша.

Я підняла її на руки й притиснула до себе. Втома після робочого дня відступила сама собою. Залишилося тільки тихе сонне сопіння біля плеча.

— Я теж за тобою сумувала.

Мама усміхнулася й вийшла з кімнати.

Я ще кілька хвилин посиділа з донькою на руках, поки її очі остаточно не заплющилися.

— Спи, маленька.

Обережно віднесла її до ліжечка, поправила ковдру й вимкнула світло.

— Софіє, ходи вечеряти, — почула мамин голос із кухні. — Я вже все приготувала.

— Добре, зараз прийду.

На кухні було тепло й затишно. Над столом горіло м’яке світло, а з чашки підіймався легкий аромат чаю.

Мама вже сиділа за столом і чекала на мене.

— Сідай. Ти ж нічого толком не їла?

— Не встигла.

— Я так і знала.

Я усміхнулася й сіла навпроти.

Після довгого робочого дня було приємно просто сидіти в тиші, їсти домашню вечерю й знати, що за стіною спить моя донька.

У такі моменти життя здавалося напрочуд простим. І мене це цілком влаштовувало.

Після вечері я допомогла мамі прибрати зі столу, а потім ще раз зазирнула до дитячої кімнати.

Донька вже міцно спала.

Я тихо прикрила двері й пішла до спальні. Лягла в ліжко, накрилася ковдрою й кілька хвилин просто дивилася в темряву. Саме в такі моменти минуле чомусь поверталося найчастіше.

Два роки тому я думала, що після тієї розмови в кав’ярні найважчим буде забути Максима.

Я помилялася.

Найважчим виявилося прийняти, що частина мене все ще його пам’ятає.

А потім я дізналася, що вагітна.

Це сталося всього через кілька днів після нашої останньої зустрічі.

Я досі пам’ятаю той ранок: дві смужки на тесті, тремтячі пальці й дивне відчуття, ніби моє життя змінилося за одну мить.

Я довго сиділа на краю ванни, не знаючи, що робити далі.

У голові була лише одна думка — Максим.

Я могла зателефонувати йому. Могла сказати, що в нас буде дитина. Могла дозволити йому знову увійти в моє життя.

Але не змогла.

Після всього, що сталося, я була надто ображена й втомлена, щоб знову ризикувати своїм спокоєм.

Тому промовчала.

А потім з’явилася вона.

Моя маленька дівчинка.

І разом із нею в моєму житті стало стільки тепла, що тепер я вже не уявляла себе без нього.

Я усміхнулася, але майже одразу згадала про те, чого вона ще не знала.

— Ти навіть не знаєш, хто твій тато… — ледь чутно прошепотіла я.

Перед очима на мить виникло його обличчя.

А що буде, якщо одного дня він дізнається?

Я відразу відкинула цю думку.

Ні.

Не хочу.

Максим не знав про доньку. І так мало залишитися.

Після тієї розмови в кав’ярні я більше не шукала його. Не хотіла знати, де він, з ким він, як живе.

Я переконала себе, що він залишився в минулому.

І навчилася жити далі.

Та останнім часом це минуле почало повертатися уривками.

Чийсь голос.

Запах кави.

Університетський коридор.

Тепло чужої долоні у моїй.

Іноді здавалося, що ще трохи — і я згадаю все. Але варто було спробувати втримати спогад, як він зникав.

Залишалося тільки одне ім’я.

Максим.

І дедалі частіше я запитувала себе: чи справді між нами все було настільки погано, як розповідав Олег?

Два роки я вірила його словам. Вірила, що Максим зробив мені боляче, що я правильно вчинила, коли пішла, і що минуле краще не ворушити.

А тепер у мені оселився сумнів.

Можливо, пам’ять ще не повернула мені всієї правди.