Глава 3

Глава3
Ключ тихо повернувся в замку.
Елеонора зачинила за собою двері й поставила пакет біля стіни.
— Нарешті! — почувся знайомий голос із вітальні.
Віолетта виглянула з-за спинки дивана, відклавши ноутбук убік.
— Я вже думала, що ти вирішила забрати додому того рудого кота.
— Якби могла — давно б забрала.
— Знаю.
Вона уважно подивилася на подругу й хитро примружилася.
— Але сьогодні справа, здається, не в коті.
Елеонора здивовано підняла брову.
— У якому сенсі?
— У тому, що ти зараз усміхаєшся.
— Хіба?
— Ще й як. Не пам'ятаю, коли востаннє бачила тебе такою після звичайної прогулянки.
Елеонора знизала плечима.
— Просто допомогла одному хлопцеві вибрати корм для кошеняти.
Віолетта миттєво оживилася.
— Ого... То це вже не руда киця, а якийсь красивий хлопець?
Елеонора ледь усміхнулася.
— Не починай.
— Значить, красивий.
— Я цього не казала.
— Але й не заперечила.
Елеонора лише похитала головою.
— Ми навіть не знайомі. Просто випадково зустрілися в магазині.
— Ага... Саме так усе й починається.
— Віолетто.
— Добре-добре, мовчу.
У кімнаті на кілька секунд запанувала тиша.
Раптом телефон Віолетти коротко завібрував.
Вона глянула на екран і засміялася.
— Та вони серйозно?
— Що сталося?
— Наш чат групи.
Елеонора поставила сумку біля дверей.
— Знову щось вигадали?
— Здається, нового одногрупника вже знає весь факультет... окрім нас.
— Нового?
— Кажуть, до нашої групи додали ще одного студента.
Елеонора підійшла ближче.
Віолетта простягнула їй телефон.
Повідомлення сипалися одне за одним.
Максим: «Хто цей новий?»
Марта: «Може, хтось його знає?»
Ігор: «У нього навіть аватарки немає.»
Оля: «Кажуть, перевівся.»
Максим: «А звідки?»
Ігор: «Та якби я знав.»
Через кілька секунд з'явилося ще одне повідомлення.
Віолетта: «Та залиште хлопця в спокої, він ще навіть не прийшов 😂»
Майже одразу чат ожив ще більше.
Максим: «Нам же цікаво!»
Марта: «А раптом він красень?»
Ігор: «Тоді дівчата його першими "забронюють".»
Віолетта голосно пирхнула.
— Безнадійні люди.
Елеонора повернула телефон.
— Скоро сам прийде, тоді й познайомляться.
— От і я так кажу.
Вона відклала телефон убік.
— До речі... якщо він справді симпатичний, я маю право першою оцінити.
— Віолетто...
— Жартую.
Елеонора лише усміхнулася й попрямувала до своєї кімнати.
— Я в душ.
— Добре. Але якщо той хлопець із магазину випадково теж вступив до нашої групи — я буду в шоці!
— Це навряд чи.
Я зачинила двері своєї кімнати й поклала телефон на письмовий стіл.
Після теплого душу втома поступово почала брати своє.
Я швидко висушила волосся, перевірила, чи поставила будильник, і вже хотіла вимкнути світло, коли телефон тихо завібрував.
На екрані висвітилося повідомлення.
Артур:Привіт. Не спиш?
Я кілька секунд дивилася на екран.
Ми майже не спілкувалися. Лише кілька разів перекинулися повідомленнями в чаті групи.
Я:Привіт. Уже збиралася.
Відповідь прийшла майже одразу.
Артур:Тоді ненадовго затримаю.
Я мимоволі усміхнулася.
Я:Слухаю.
Артур:Завтра ввечері кілька наших ідуть у бар. Вирішили трохи познайомитися до початку навчання. Підеш?
Я замислилася.
Зазвичай я не любила великі компанії.
Але, якщо чесно, знайомитися з одногрупниками все одно колись доведеться.
Я:Багато людей буде?
Артур:Десь шестеро-семеро.
Після кількох секунд вагань я все ж надрукувала відповідь.
Я:Добре. Думаю, прийду.
Артур:Чудово. Тоді завтра о сьомій. Я скину адресу.
Я:Домовилися. Гарної ночі.
Артур:І тобі. До завтра.
Я заблокувала телефон і поклала його на тумбочку.
У кімнаті запанувала тиша.
За вікном повільно шумів вечірній вітер.
Я вимкнула нічник і заплющила очі.
--------------------------------------------------------------------
Я стояла посеред незнайомого провулка.
Навколо не було ні душі.
Старі будинки здавалися неприродно високими, а вузька вулиця тонула в густій темряві.
Попереду, у самому кінці провулка, виднілася лише одна річ.
Сині очі.
Вони спокійно дивилися просто на мене.
Я не бачила обличчя.
Не могла розгледіти навіть силует.
Лише цей погляд.
Я хотіла покликати...Зробила вдих.
Але щойно відкрила рот, земля під ногами зникла.
Я різко полетіла вниз.
Темрява поглинула все навколо.                                                                                                                          --------------------------------------------------------------
Я здригнулася й різко сіла на ліжку.
Серце билося швидше, ніж зазвичай.
У кімнаті було тихо.
Лише крізь штори пробивалися перші промені ранкового сонця.
Я повільно перевела долоню по обличчю.
— Дивний сон...
Я ще раз згадала ті очі.
Яскраво-сині.
Такого кольору очі були лише в одного хлопця, якого я зустріла вчора.
Я ще кілька секунд сиділа на ліжку, дивлячись перед собою.
Дивно.
Я майже не знала цього хлопця, але чомусь саме його очі залишилися в пам'яті.
Я відкинула ковдру й підвелася.
— Елеонора, ти знову проспиш! — почувся голос Віолетти з кухні.
— Уже йду.
Я швидко привела себе до ладу й вийшла з кімнати.
На кухні Віолетта вже сиділа за столом із чашкою кави в руках.
— Доброго ранку.
— Доброго.
Вона ковзнула по мені поглядом.
— Ти нормально спала?
Я на мить замислилася.
— Так.
— Виглядаєш так, ніби тобі наснилося щось дивне.
Я сіла навпроти.
— Можливо.
— І?
— Нічого особливого.
Віолетта примружилася.
— Ти ж знаєш, що я все одно випитаю?
Я ледь усміхнулася.
— Наснилася якась дурниця.
— Яка саме?
— Провулок. І чиїсь очі.
— Чиї?
Я взяла чашку.
— Сині.
Віолетта на секунду задумалася.
— Красиві?
— Не знаю.
— Як це не знаєш?
— Я бачила тільки очі.
— Цікаво.
Вона усміхнулася, але я одразу похитала головою.
— Навіть не починай.
— Я нічого не сказала.
— Але подумала.
— Можливо.
Я перевела тему.
— Ти вже дивилася розклад?
— Ще вчора ввечері.
Віолетта потягнулася за телефоном.
— У понеділок перша пара о дев'ятій. Потім ще дві.
— Непогано.
— І ще дещо.
— Що?
— Учора в чаті писали про нового хлопця.
— Бачила.
— Кажуть, він навчатиметься з нами.
Я кивнула.
— Цікаво, який він.
— Можемо завтра дізнатися.
Я усміхнулася.
— Ти вже хочеш його роздивлятися?
— Я просто цікавлюся.
— Звичайно.
Вона знову взяла телефон.
— До речі, ти сьогодні кудись збиралася?
Я на секунду замовкла.
— Так. Артур написав учора.
— Артур?
— З нашої групи.
— Що він хотів?
— Запросив увечері в бар. Каже, кілька людей збираються познайомитися до початку навчання.
Віолетта відклала телефон.
— Ти погодилася?
— Так.
Вона кілька секунд мовчала.
— Мені він якийсь мутний.
— Чому?
— Не знаю. Просто відчуття.
Я знизала плечима.
— Можливо, ти просто його погано знаєш.
— Саме тому я й піду з тобою.
Я подивилася на неї.
— Ти ж казала, що в тебе справи.
— Вже немає.
— Віолетто.
— Що?
— Ти не зобов'язана мене супроводжувати.
— Знаю.
Вона зробила ковток кави.
— Але якщо мені не сподобається його компанія, ми підемо.
Я усміхнулася.
— Домовились.
Розмова поступово перейшла на університет.
Ми обговорювали викладачів, розклад і те, скільки всього ще потрібно підготувати до початку навчання.
Час минув непомітно.
Ближче до вечора я повернулася до своєї кімнати й почала збиратися.
Телефон лежав на ліжку.
На екрані вже було нове повідомлення від Артура.
Артура:Я вже вийшов. Будемо біля бару о сьомій. Не запізнюйся.
Я швидко відповіла:Добре. Скоро буду.
Я саме застібала куртку, коли телефон задзвонив.
На екрані висвітлилося ім'я Віолетти.
— Привіт.
— Елеонора, я не зможу прийти.
Я одразу насторожилася.
— Що сталося?
— Брат захворів. Мені доведеться поїхати до нього й залишитися з ним.
— З ним усе добре?
— Думаю, так. Просто температура піднялася, а батьки зараз не можуть бути поруч.
— Тоді їдь. Звісно.
— Я хотіла попередити тебе.
Вона на мить замовкла.
— І, якщо чесно, я б на твоєму місці сьогодні не йшла.
Я глянула на себе в дзеркало.
— Через Артура?
— Так. Він мені не подобається.
— Ти ж сама казала, що майже його не знаєш.
— Саме тому.
Я тихо видихнула.
— Я ненадовго. Просто познайомлюся з іншими й повернуся.
— Пообіцяй, що якщо щось буде не так — одразу підеш.
— Обіцяю.
— І напиши мені, коли приїдеш.
— Добре.
— І коли поїдеш додому.
— Віолетто...
— Що?
— Я все зрозуміла.
Вона засміялася.
— Добре. Тоді бережи себе.
— Ти теж.
Ми попрощалися.
Я ще кілька секунд дивилася на телефон.
Потім взяла сумку й вийшла з квартири.
На вулиці вже сутеніло.
Повітря стало прохолоднішим, а ліхтарі один за одним починали освітлювати тротуари.
Я дістала телефон і перевірила повідомлення від Артура.
Він надіслав адресу бару.
Місце виявилося неподалік, тому я вирішила піти пішки.
Через кілька хвилин телефон знову завібрував.
Артур:Ти вже йдеш?
Я:Так.
Артур:Добре. Ми вже майже всі зібралися.
Я:Хто саме буде?
Артур:Максим, Демян, Алекс, ще двоє хлопців. Ти їх поки не знаєш.
Я на мить зупинилася.
Я:Добре. Я буду хвилин через десять.
Артур:Чекаємо.
Я прибрала телефон у сумку й продовжила йти.
Бар знаходився на тихій вулиці, трохи осторонь від центральної дороги.
Коли я підійшла ближче, біля входу вже стояло кілька людей.
Артур одразу помітив мене.
— Елеонора!
Він підняв руку, привертаючи мою увагу.
— Привіт.
— Нарешті. Я вже думав, що ти передумала.
— Ні. Просто йшла пішки.
Він усміхнувся.
— Добре, що прийшла. Ходімо, познайомлю тебе з усіма.
Я привіталася з хлопцями, і ми разом зайшли всередину.
У барі було досить людно.
Грала негучна музика, за столиками сиділи компанії людей, а за барною стійкою працювали двоє барменів.
Я машинально ковзнула поглядом по залу.
І раптом зупинилася.
За стійкою стояв він.
Той самий хлопець із магазину.
Крістофер.
На кілька секунд я просто дивилася на нього.
Він щось змішував у шейкері, спокійно й зосереджено.
Наче нічого навколо не існувало.
Наче вчорашньої зустрічі взагалі не було.
Я не знала, чи він мене помітив.
Але в наступну мить він підняв очі.
Наші погляди зустрілися. 
Я завмерла лише на секунду. 
Він теж нічого не сказав.
 Просто коротко кивнув. 
Я відповіла таким самим жестом.
 — Елеонора? 
Я повернула голову. 
Артур стояв поруч.
 — Що будеш? 
Я ще раз ненадовго подивилася в бік барної стійки. 
Крістофер уже повернувся до роботи.
 — Не знаю. Щось без міцного алкоголю.                                                                                                         — Добре.
 Артур озирнувся на хлопців. 
— Ходімо, сядемо. Потім замовимо. 
Ми пройшли до столика в дальній частині залу. 
Я сіла поруч із дівчиною, яку бачила вперше. 
Артур сів навпроти. 
— Ну що, Елеонора, тепер хоча б знаєш, із ким навчатимешся. 
— Не з усіма ще познайомилася. 
— Це швидко виправимо. 
Один із хлопців підняв руку, привертаючи увагу бармена. До столика підійшов інший працівник бару. 
— Що будете? 
Ми почали називати свої замовлення. 
Я повторила, що хочу щось без міцного алкоголю. 
Через кілька хвилин напої принесли. 
Я взяла свій стакан і поставила його перед собою. 
Розмова поступово стала жвавішою. Хлопці жартували, говорили про університет і згадували викладачів, яких уже встигли знайти в соціальних мережах. Я здебільшого слухала. 
— До речі, 
— раптом звернувся до мене хлопець, що сидів поруч, 
— ти давно в нашому місті?
 — Нещодавно. 
— Переїхала через університет? 
— Так. 
— Сама?
 — Ні. Живу з подругою. 
— А вона чому не прийшла? 
— Не змогла.
 — Шкода. 
Він усміхнувся. 
— Я б хотів із нею познайомитися. 
— Можливо, іншим разом.                                                                                                                               Він засміявся.
 — До речі, ти сама? 
Я здивовано подивилася на нього. 
— У якому сенсі? 
— Ну... хлопця немає? 
— Немає.
 — Дивно. 
— Чому? 
— Бо така дівчина довго сама не залишається.                                                                                                Я лише усміхнулася й не стала відповідати.                                                                                                     Поки він продовжував щось розповідати, я на кілька секунд відволіклася на розмову інших за столом. 
Артур тим часом сидів навпроти й мовчки слухав. 
Через кілька хвилин я знову перевела погляд на свій стакан. 
Він стояв саме там, де я його залишила. 
Я навіть не помітила нічого незвичайного.                                                                                                      — Елеонора, а ти чим захоплюєшся?                                                                                                           знову звернувся до мене хлопець поруч. Я повернулася до нього.
 — Та нічим особливим...
— Не повірю.
— Чому?
— У кожного є щось своє.
Я задумалася на кілька секунд.
— Мабуть, книги.
— Серйозно? — він усміхнувся. — Я думав, ти скажеш щось цікавіше.
— Для мене це цікаво.
— Тоді якось розкажеш.
Я лише кивнула.
Розмова продовжилася, але через деякий час я відчула, що в голові стало трохи важче зосереджуватися.
Я перевела погляд на свій стакан.
— Ти точно нормально себе почуваєш? — запитала дівчина навпроти.
— Так. Просто трохи втомилася.
Я хотіла зробити ще один ковток, але в цей момент до столика підійшов один із хлопців.
— Елеонора, ходімо на хвилину.
— Куди?
— Хочу дещо показати.
Я здивовано подивилася на нього.
— Що саме?
— Та просто ходімо.
Я невпевнено підвелася.
Ми відійшли від столика лише на кілька кроків.
— Дивись, он там...
Він почав щось показувати в іншому кінці залу, а я намагалася зрозуміти, про що він говорить.
— І що я маю там побачити?
— Та ось...
Я знову перевела погляд у той бік.
Через кілька секунд ми повернулися до столика.
Я сіла на своє місце.
Артур сидів так само, як і раніше.
Я взяла стакан, але перш ніж встигла зробити ковток, біля нашого столика з'явився Крістофер.
Я не одразу зрозуміла, що він хоче.
Він подивився на мене.
— Елеонора.
Я здивовано підняла очі.
— Так?
— Можна з тобою поговорити?
Артур одразу втрутився.
— А в чому проблема?
Крістофер перевів погляд на нього.
— Я сказав, що хочу поговорити з нею.
— Вона зараз із нами.
Між ними на кілька секунд запала тиша.
Крістофер дивився на Артура спокійно, без жодних емоцій.
Але чомусь від цього погляду той поступово замовк.
— Ми просто хотіли ще трохи посидіти, — нарешті сказав Артур. — Потім поговорите.
— Ні.
Крістофер повернувся до мене.
— Ходімо.
Я не встигла нічого відповісти, як він узяв мене за руку.
Я здивовано подивилася на нього.
— Крістофере, що...
Він уже повів мене до виходу.
Я не розуміла, що відбувається.
— Зачекайте...
Позаду почулися голоси.
Хтось із компанії встав.
— Ей, куди ти її ведеш?
Крістофер не відповів.
Ми вже майже дійшли до дверей, коли він раптом зупинився.
Я не встигла зрозуміти чому.
Наступної миті кілька людей перегородили нам дорогу.
Один із них схопив Крістофера за плече.
Він різко обернувся.
— Відпусти.
— Ти куди її тягнеш?
Крістофер мовчки дивився на нього.
Я відчула, як його рука все ще тримає мою.
Потім до нас підійшов ще один хлопець.
Він, здається, знав Крістофера.
— Відпустіть його.
— Але...
— Він сам розбереться.
Хлопець перевів погляд на мене.
— Крістофер просто хоче поговорити зі своєю знайомою.
Я хотіла щось сказати, але в голові раптом стало ще важче.
Крістофер знову рушив уперед.
Я пішла за ним, майже не розуміючи, що відбувається.
Ми зайшли в невелике приміщення позаду бару.
Він зачинив двері.
Я притулилася спиною до стіни й подивилася на нього.
— Що сталося?
Крістофер підійшов ближче.
На мить його обличчя залишалося таким самим спокійним.
— Ти щось пила після того, як прийшла?
— Так.
— Із кимось обмінювалася стаканами?
— Ні.
Він ненадовго замовк.
— Ти знаєш, що тобі щойно щось підсипали?
Я завмерла.
— Що?
— У твій напій.
Я подивилася на нього, не знаючи, що відповісти.
— Хто?
— Не знаю.
— Але...
— Я бачив, як це зробили.
Я машинально згадала свій стакан.
Те, як кілька хвилин тому відволіклася від столу.
Те, як Артур залишався поруч.
Усе раптом склалося в одну картину.
— Артур?
Крістофер нічого не відповів.
Цього було достатньо.
Я відчула, як по спині пробіг холод.
— Мені треба звідси піти.
— Так.
Він зробив крок назад.
— Є кому тебе забрати?
— Віолетта.
Я одразу дістала телефон.
Руки трохи тремтіли.
Я набрала її номер і почекала кілька секунд.
— Алло?
— Віолетто...
— Що сталося?
Я глянула на Крістофера.
— Можеш приїхати за мною?
— Так, звичайно. Де ти?
Я швидко назвала адресу.
— Я буду хвилин через двадцять.
— Добре.
Я завершила дзвінок і поклала телефон у кишеню.
Крістофер стояв біля дверей.
— Вона приїде?
— Так. Скоро.
Він кивнув.
— Тоді почекай тут.
— А ти?
— Повернуся до роботи.
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти просто підеш?
— Тобі вже нічого тут робити.
Він відчинив двері.
Я вийшла слідом.
Коридор був вузьким і майже порожнім.
Коли ми підійшли до залу, я одразу побачила Артура.
Він підвівся, щойно помітив мене.
— Елеонора, куди ти пішла?
Я зупинилася.
Крістофер став переді мною.
— Вона йде.
— Куди?
— Це вже не твоя справа.
Артур зробив крок уперед.
— Вона прийшла сюди зі мною.
— І?
— Я хочу з нею поговорити.
Крістофер навіть не поворухнувся.
Поруч одразу з'явився той самий хлопець, який раніше втручався.
— Відійди, Артур.
— Та ви що, серйозно?
— Серйозно.
Артур ще кілька секунд дивився на них, а потім відступив.
Я стояла за спиною Крістофера й не знала, що сказати.
Мені було дивно бачити, як люди навколо нього без зайвих суперечок виконують його слова.
Через кілька хвилин біля входу зупинилася машина.
Я одразу впізнала Віолетту.
— Це моя подруга.
Крістофер кивнув.
Ми разом вийшли назовні.
Віолетта швидко підійшла до мене.
— Що сталося?
— Я все поясню дорогою.
Вона подивилася на Крістофера.
— Це він?
Я кивнула.
— Він допоміг мені.
— Дякую.
Крістофер лише злегка кивнув.
— Я просто зробив те саме, що колись зробила вона.
Віолетта здивовано подивилася на мене.
Я теж не одразу зрозуміла, про що він.
А потім згадала вчорашній вечір.
Кошеня.
Магазин.
Нашу розмову.
— Я зрозуміла.
Він перевів на мене погляд.
— Більше не зв'язуйся з такими хлопцями.
Я кивнула.
— Добре.
Крістофер ще кілька секунд мовчав.
Потім відступив убік.
— Їдьте.
Я відкрила дверцята машини.
Перед тим як сісти, ще раз подивилася на нього.
— Дякую.
— Будь обережна.
Я сіла в машину.
Віолетта зачинила дверцята й обійшла автомобіль.
Коли машина рушила, я ще кілька секунд дивилася у вікно.
Крістофер залишився біля входу в бар.
Я не знала, чому він двічі опинився поруч саме тоді, коли мені була потрібна допомога.
І чомусь знову згадалися його очі.
Ті самі сині очі, які я бачила уві сні.
— Ну добре, — Віолетта порушила тишу. — Тепер розповідай мені все від початку.
Я повернулася до неї.
— Все почалося з того, що Артур запросив мене в бар
Віолетта мовчки слухала, не перебиваючи.
Я розповіла їй про компанію, про розмови за столом, а потім про те, як один із хлопців відволік мене.
— І що було далі?
— Я повернулася до столу. Через кілька хвилин до мене підійшов Крістофер.
— Той самий?
— Так.
— І що він сказав?
— Що хоче зі мною поговорити.
Віолетта на мить замовкла.
— Просто так?
— Я теж не розуміла навіщо.
— А потім?
— Він сказав, що мені щось підсипали в напій.
Віолетта різко подивилася на мене.
— Що?
— Я сама не повірила спочатку.                                                                                                                       — Елеонора, ти розумієш, що могло статися?
— Розумію.
Вона міцніше стиснула кермо.
— Я ж казала тобі не йти.
— Знаю.
— І ти все одно пішла.
— Знаю.
Вона важко видихнула.
— Добре. Головне, що ти зараз зі мною.
Я кивнула.
Кілька хвилин ми їхали мовчки.
Потім Віолетта знову заговорила:
— Але є ще одна річ.
— Яка?
— Чому цей хлопець знову тебе провів?
Я повернулася до неї.
— Я не знаю.
— Він учора провів тебе додому.
— Так.
— А сьогодні фактично витягнув тебе з бару.
Я задумалася.
— Мабуть, просто випадковість.
Віолетта скептично глянула на мене.
— Дві випадковості поспіль?
Я нічого не відповіла.
Вона зітхнула.
— Добре. Не буду тебе допитувати.
Ми під'їхали до будинку.
Я вийшла з машини разом із Віолеттою.
Піднявшись сходами, ми зайшли до квартири.
Вона зачинила двері й повернулася до мене.
— Ти йдеш спати.
— Я ще не...
— Спати.
Я усміхнулася.
— Добре.
— І телефон біля себе.
— Віолетто.
— Що?
— Я не маленька.
— Сьогодні ти маєш право побути маленькою.
Я тихо засміялася.
— Добре.
Я пішла до своєї кімнати.
Перед тим як зачинити двері, озирнулася.
Віолетта вже стояла на кухні й набирала комусь повідомлення.
— На добраніч.
— На добраніч.
Я зачинила двері й підійшла до ліжка.
Сьогоднішній вечір знову прокручувався в голові.
Артур.
Бар.
Крістофер.
Його спокійний голос.
Його погляд.
І ті самі сині очі, які я бачила уві сні.
Я не розуміла, чому саме він знову опинився поруч.
Але знала одне.
Цього разу я точно не забуду його.
Я вимкнула світло й лягла.
Попереду був новий навчальний рік.
І чомусь мені здавалося, що разом із ним у моє життя входить щось, чого я зовсім не очікувала.