Глава 2

Ранкове сонце повільно пробивалося крізь сірі хмари.
Квартира, яка ще вчора здавалася холодною й порожньою, тепер була майже повністю спустошена. Біля дверей стояли дві спортивні сумки, рюкзак і невелика картонна коробка, у якій, згорнувшись клубочком, мирно спало маленьке чорне кошеня.
Хлопець застебнув останню блискавку на сумці й ще раз повільно оглянув кімнату.
Стіл.
Диван.
Порожні полиці.
Жодної речі, яка б змусила його озирнутися.
Він мовчки вимкнув світло й зачинив двері.
Клацання замка прозвучало напрочуд голосно.
"Усе."
Він не знав, чи повернеться сюди ще колись.
 ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Дорога минула майже непомітно.
Кошеня більшу частину часу спало, інколи прокидаючись лише для того, щоб тихенько нявкнути й знову сховати мордочку в рушник.
Хлопець лише зрідка опускав погляд на коробку.
— Потерпи ще трохи.
Кошеня ліниво ворухнуло вухом.
За кілька годин автобус плавно загальмував біля автостанції.
Нове місто зустріло його звичним шумом.
Люди поспішали у своїх справах.
Хтось сміявся.
Хтось розмовляв телефоном.
Для всіх це був звичайний день.
Для нього — початок нового життя.
Він узяв сумки, коробку з кошеням і вийшов на площу перед вокзалом.
Минуло лише кілька секунд.
— Я вже почав думати, що ти передумав.
Хлопець підняв голову.
Біля темно-сірого автомобіля, недбало спершися на дверцята, стояв хлопець приблизно його віку. Світло-каштанове волосся було скуйовджене так, ніби він навіть не намагався його поправити. На обличчі грала знайома усмішка.
Єдина людина, яку він міг назвати своїм другом, уже чекала на нього.
Він зробив кілька кроків назустріч.
— Давно не бачилися, — усміхнувся Теодор.
Хлопець мовчки простягнув руку.
Теодор лише пирхнув.
— Серйозно?
Наступної миті він уже міцно обіймав друга.
Хлопець на мить завмер, ніби зовсім не очікував цього, але вже за секунду коротко обійняв його у відповідь.
— Радий тебе бачити, ідіоте.
На обличчі хлопця ледь помітно майнула усмішка.
— Я теж.
Теодор відступив на крок і уважно подивився на нього.
— Схуд.
— Можливо.
— І знову не спиш нормально.
— Можливо.
— Бачу, за цей рік ти став ще більш багатослівним.
— Стараюся.
Теодор розсміявся.
— О, це вже прогрес.
Його погляд раптом ковзнув до картонної коробки.
Звідти саме визирнули два блакитні очі.
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.
— Крістофере...
— Що?
— Це кіт?
— Кошеня.
— Я бачу, що кошеня.
Теодор нахилився ближче.
Малюк насторожено понюхав його палець.
— Серйозно?
— Що саме?
— Я просив тебе не привозити проблем.
— Це не проблема.
— Крістофере...
Теодор театрально зітхнув.
— Це буквально маленька проблема, яка зараз дивиться на мене.
Ніби зрозумівши, що говорять про нього, кошеня тихо нявкнуло.
— Бачиш?
— Воно зі мною.
— Саме це мене й лякає.
Крістофер уперше за ранок тихо засміявся.
Ледь помітно.
Але Теодор одразу це помітив.
— Отакої...
— Що?
— Воно вже зробило тебе більш схожим на людину.
— Не перебільшуй.
— Пізно.
Теодор забрав одну із сумок.
— Ходімо. Поки ти стояв тут, я встиг тричі порушити правила парковки.
Місто повільно пропливало за вікном.
Високі будинки змінювалися затишними двориками.
Кав'ярні.
Маленькі магазини.
Парки.
Крістофер мовчки дивився у вікно.
— Ну?
— Що?
— І все?
— А що?
— Я чекаю історію.
— Яку?
— Будь-яку.
Крістофер кілька секунд мовчав.
— Доїхав нормально.
— Це не історія.
— Для мене — так.
Теодор закотив очі.
— Ти невиправний.
На кілька хвилин у машині запанувала тиша.
Її порушувало лише тихе муркотіння кошеняти, яке вже зручно вмостилося на колінах Крістофера.
Теодор усміхнувся.
— І де ти його знайшов?
Крістофер опустив очі на кошеня.
— Саме воно знайшло мене.
— Це як?
Кілька секунд мовчання.
— Випадково.
— І ти вирішив залишити?
— Так.
— Дивно.
— Чому?
— Ти завжди казав, що зайва відповідальність тобі ні до чого.
Крістофер обережно погладив кошеня між вушками.
Малюк одразу заплющив очі.
— Напевно...
Він на мить замовк.
— Іноді правила можна порушити.
Теодор коротко глянув на друга.
Нічого не сказав.
Лише ледь усміхнувся.
"Добре..."— подумав Теодор —" ти нарешті поченаєш знаходити те, що розтопить тавоє крижане серце"
— До речі, квартиру я вже підготував.
— Дякую.
— Не поспішай дякувати. Тобі ще доведеться терпіти мене щодня.
— Звикну.
— Оце зараз було образливо.
Крістофер лише ледь підняв кутик губ.
Машина звернула на тиху вулицю, обсаджену високими деревами.
Автомобіль плавно зупинився біля п'ятиповерхового будинку.
Крістофер мовчки вийшов із машини, обережно взяв коробку з кошеням, закинув рюкзак на плече й оглянув двір.
Тихий.
Охайний.
Кілька дітей гралися біля гойдалок, літня жінка поливала квіти під вікнами першого поверху.
Після району, який він залишив учора, це місце здавалося майже незвичним.
— Подобається? — запитав Теодор, помітивши його погляд.
— Спокійно.
— Саме тому я й переїхав сюди. Тут максимум, що може статися, — сусід знову забуде ключі й дзвонитиме всім у домофон.
Крістофер ледь усміхнувся.
— Звучить краще.
— Повір, набагато краще.
Вони піднялися сходами на третій поверх.
Теодор відчинив двері.
— Ласкаво прошу.
Квартира була невеликою, але світлою. Простора кухня плавно переходила у вітальню, а далі вузький коридор вів до двох окремих кімнат.
Не було нічого зайвого.
Але було відчуття, що тут живуть.
На підвіконні стояли книги.
На спинці дивана лежав недбало кинутий плед.
На столі — чашка, яку, схоже, забули помити після ранкової кави.
Крістофер мовчки поставив коробку на підлогу.
Кошеня одразу висунуло мордочку.
— Можеш виходити.
Малюк обережно вистрибнув із коробки.
Спершу понюхав килим.
Потім диван.
Потім черевик Теодора.
Той завмер.
— Він зараз мене оцінює?
— Схоже.
Кошеня ще кілька секунд дивилося на нього.
Потім байдуже пішло далі.
— Фух...
— Що?
— Прийняв.
Крістофер здивовано подивився на друга.
— Не смійся. У тварин теж є своя думка.
— Я й не сміюся.
— Брешеш.
— Трохи.
Теодор хитнув головою.
— Я скучив за твоїм почуттям гумору.
— Воно в мене є?
— Дуже глибоко заховане.
Минуло близько години.
Сумки вже стояли біля шафи.
Одяг був розкладений.
Книги зайняли одну з полиць.
У кімнаті Крістофера все виглядало майже так само стримано, як і в попередній квартирі.
Лише коробка біля ліжка з м'яким рушником усередині видавала присутність ще одного мешканця.
Кошеня, ніби перевіривши кожен куток, зрештою втомилося й згорнулося клубочком просто посеред ліжка.
Теодор зазирнув до кімнати.
— Уже господар?
— Схоже.
— Швидко освоївся.
— На відміну від мене.
Друг кілька секунд мовчав.
— Освоїшся.
Крістофер кивнув.
— До речі... у тебе ж нічого немає для нього?
Він глянув на кошеня.
— Лише трохи курки.
— Тоді спочатку в магазин.
— Тут є зоомагазин?
— За два будинки звідси. Якщо не заблукаєш, хвилин десять.
— Добре.
— Гаманець узяв?
Крістофер мовчки дістав його з кишені.
— Телефон?
Той підняв іншу руку.
— Ключі?
Крістофер мовчки подивився на Теодора.
— Що?
— Ти поводишся так, ніби мені дванадцять.
— Знаю.
— Чому?
— Бо інакше ти обов'язково щось забудеш.
Крістофер кілька секунд дивився на нього.
Потім мовчки дістав із кишені зв'язку ключів.
Теодор переможно посміхнувся.
— Бачиш? Якби не я, повертався б під двері.
— Я їх дістав, щоб показати.
— Звісно-звісно.
На вулиці вже починало сутеніНа вулиці вже починало сутеніти.
Теплий вечірній вітер колихав верхівки дерев.
Крістофер неспішно йшов тротуаром, запам'ятовуючи дорогу.
За кілька хвилин він зупинився перед невеликим магазином із вивіскою для власників домашніх тварин.
Усередині було тихо.
Лише неголосно грала музика.
Він повільно пройшов між рядами й зупинився біля полиці з кормом.
Десятки упаковок.
Різні кольори.
Різні назви.
Різний склад.
Він уважно прочитав одну.
Потім другу.
Поставив назад.
Узяв третю.
Насупився.
— Важкий вибір?
Поруч почувся спокійний жіночий голос.
Крістофер повернув голову.
Біля сусідньої полиці стояла дівчина приблизно його віку.
У руках вона тримала кілька баночок котячого корму.
— Не можу визначитися, — чесно відповів він.
Вона перевела погляд на упаковку в його руках.
— У вас дорослий кіт?
— Ні.
— Кошеня?
Крістофер кивнув.
— Зовсім маленьке?
— Учора знайшов.
Дівчина на мить усміхнулася.
— Тоді цей краще не брати.
Вона обережно дістала з полиці іншу упаковку.
— Для такого віку він більше підійде. Із ним буде легше, поки кошеня звикатиме до нового дому.
Крістофер уважно подивився на неї.
— Звідки знаєте?
— Колись теж знайшла маленьке кошеня. Довелося швидко всьому навчитися.
Вона простягнула йому корм.
— Думаю, цей буде кращим.
Крістофер мовчки взяв упаковку.
Ще раз прочитав напис.
Потім спокійно сказав:
— Дякую.
Дівчина лише ледь усміхнулася.
— Нема за що.
На касі майже нікого не було.
Крістофер поклав на стрічку упаковку корму, невелику миску й кілька іграшок, які прихопив дорогою до каси.
Дівчина, що стояла поруч, коротко глянула на різнокольорову мишку з дзвіночком.
— Думаю, її вистачить ненадовго.
Крістофер підняв брову.
— Чому?
— Бо кошенята дуже люблять губити саме улюблені іграшки.
— Серйозно?
— Потім знаходиш їх під диваном через пів року.
Уперше за розмову Крістофер ледь усміхнувся.
— Буду знати.
Розрахувавшись, вони майже одночасно вийшли на вулицю.
Вечір став прохолоднішим.
На небі вже загорялися перші вогники.
Кілька секунд вони мовчки йшли поруч.
— Воно... — дівчина першою порушила тишу, — сильно злякалося, коли ви його знайшли?
Крістофер ненадовго замислився.
— Швидше було голодне.
— Так навіть гірше.
Він глянув на неї.
— Чому?
— Бо страх минає. А голод означає, що воно давно було саме.
Крістофер нічого не відповів.
Її слова чомусь залишилися в голові.
— Уже придумали ім'я?
— Ні.
— Не поспішайте.
Вона легко поправила пасмо волосся, що впало на обличчя.
— Іноді достатньо кількох днів, щоб зрозуміти, яке ім'я йому підходить.
— Так і зроблю.
Вони звернули на тихішу вулицю.
Місто поступово змінювалося.
Гучні дороги залишилися позаду.
Навколо ставало більше дерев і старих будинків.
— Ви недавно переїхали? — запитала дівчина.
— Сьогодні.
— Через навчання?
— Так.
— До якого університету?
Крістофер назвав назву.
Вона кивнула.
— Гарний вибір.
— Сподіваюся.
— Хвилюєтесь?
Він на мить замовк.
— Трохи.
— Це нормально.
Її відповідь прозвучала настільки спокійно, ніби вона говорила про щось зовсім буденне.
Незабаром дівчина звернула з тротуару до вузького провулка між будинками.
Крістофер інстинктивно перевів погляд туди.
Темно.
Лише один ліхтар ледь освітлював стару лавку.
Вона присіла навпочіпки й тихо покликала:
— Іди сюди.
Минуло кілька секунд.
З-за кущів обережно визирнув рудий кіт.
Худий.
З подряпаним вухом.
Побачивши дівчину, він уже сміливіше підійшов ближче.
Вона відкрила невелику баночку корму, яку купила в магазині, й поставила її на землю.
— Знову запізнилася сьогодні, — тихо сказала вона котові.
Той, ніби зрозумівши, лише потерся боком об її ногу й почав їсти.
Крістофер мовчки спостерігав.
— Ви щодня приходите?
— Майже.
Вона підвелася.
— Хотіла б забрати його додому... але не можу.
— Чому?
— Живу не сама.
На її обличчі з'явилася трохи винувата усмішка.
— Моя сусідка має сильну алергію на котів. Навіть кошеня не змогла б витримати.
Крістофер кивнув.
Жодних зайвих запитань.
Дівчина ще раз глянула на рудого кота.
— Тому хоча б приходжу погодувати.
Запала тиша.
Її не хотілося порушувати.
Кіт спокійно вечеряв, ніби не звертаючи уваги ні на кого навколо.
Дівчина першою усміхнулась 
— Уже пізно... Мабуть, мені час.
Вона зробила кілька кроків у бік вулиці.
Крістофер мовчки рушив поруч.
Вона здивовано повернула голову.
— Вам же, здається, в інший бік?
— Проведу.
— Не потрібно, я недалеко.
— Знаю.
Вона хотіла ще щось сказати, але, зустрівшись із його спокійним поглядом, лише тихо видихнула
Вони йшли неквапливо.
Місто майже стихло.
Час від часу повз проїжджали автомобілі, а з відчинених вікон долинали уривки чиїхось розмов.
Вона йшла на пів кроку попереду.
— Насправді кошенята дуже швидко звикають до нового місця, — тихо сказала вона. — Якщо сьогодні воно трохи ховатиметься, не хвилюйтеся. Це нормально.
— Добре.
— І не залишайте йому одразу всю квартиру.
Крістофер перевів на неї погляд.
— Чому?
— Великий простір їх іноді лякає. Краще нехай спочатку звикне до однієї кімнати.
Він коротко кивнув.
— Зрозумів.
Вона на мить усміхнулася.
— Ви уважний слухач.
— Це погано?
— Навпаки.
Кілька секунд вони знову мовчали.
Нарешті вона зупинилася біля невеликого двоповерхового будинку.
У вікні другого поверху горіло тепле світло.
— Мені сюди.
Крістофер оглянув тиху вулицю.
Лише після цього спокійно кивнув.
— Добре.
Дівчина трохи пом'яла ручку пакета в руках.
— Дякую... що провели.
— Будь ласка.
Запала коротка тиша.
Потім вона несміливо усміхнулася.
— Мене звуть Елеонора.
Вона простягнула руку.
— Якщо раптом захочете ще щось дізнатися про котів... можете запитати. Я майже щовечора приходжу годувати того рудого.
Крістофер потиснув їй руку.
— Крістофер.
— Приємно познайомитися, Крістофере.
Він лише злегка кивнув.
— Навзаєм.
Елеонора ще раз усміхнулася.
— Тоді... гарного вечора.
— І вам.
Двері тихо зачинилися.
Крістофер ще кілька секунд дивився на них.
Потім спокійно розвернувся й рушив назад.
"Занадто добра..."
Думка з'явилася сама собою.
"Такі люди рідко помічають, наскільки небезпечним може бути вечір."
Він не знав чому, але був радий, що сьогодні вона не йшла додому сама.
— Ну нарешті!
Теодор зустрів його ще в коридорі.
— Я вже подумав, що ти заблукав.
Крістофер простягнув пакет із магазину.
— Ось.
— Я не про корм питаю.
— Знаю.
— І?
— Що "і"?
— Ти був у магазині майже годину.
Крістофер роззувся.
— Вибирав.
— Годину?
— Потім допомогли.
Теодор примружився.
— Допомогли?
— Так.
— Хто?
— Дівчина.
Теодор кілька секунд мовчав.
Потім широко посміхнувся.
— Оце вже цікаво...
— Не дуже.
— Як це не дуже?
— Вона пояснила, який корм краще купити.
— І все?
— І все.
— Крістофере...
Теодор схрестив руки.
— Ти зараз мені щось недоговорюєш.
— Ні.
— Точно?
— Так.
Теодор важко зітхнув.
— З тобою взагалі неможливо пліткувати.
Крістофер лише ледь усміхнувся.
Кошеня вже чекало біля дверей кімнати.
Побачивши господаря, воно одразу підбігло до нього, тихенько нявкнувши.
— Зголоднів?
Він насипав у нову миску трохи корму.
Малюк обережно понюхав його.
Потім почав їсти.
За кілька секунд настільки захопився вечерею, що навіть не звертав уваги ні на що довкола.
Крістофер присів поруч.
"Вона мала рацію."
Він мовчки спостерігав, як кошеня із задоволенням доїдає останній шматочок.
— Ну що?
У дверях знову з'явився Теодор.
— Схоже, експертка не помилилася?
— Ні.
— Добре.
Теодор усміхнувся.
— Значить, наступного разу братимемо той самий.
Крістофер лише кивнув.
Пізніше вони ще трохи поговорили про університет.
Про розклад.
Про документи.
Про те, що вже за кілька днів почнеться новий навчальний рік.
Коли розмова стихла, квартира занурилася в тишу.
Крістофер вимкнув світло й ліг на ліжко.
Не минуло й хвилини, як кошеня спритно застрибнуло до нього, покрутилося кілька разів і влаштувалося на грудях.
Він машинально погладив його по спині.
Малюк тихо замуркотів.
Крістофер заплющив очі.
Нове місто.
Новий університет.
Нове життя.
І чомусь сьогодні все це вже не здавалося таким чужим.
За вікном шумів легкий вітер.
А в кімнаті панував спокій, якого йому так давно бракувало.