Коли Драко Мелфой став на коліно

Музика стихає.

Останній акорд вальсу затягується в повітрі, мов срібляста стрічка, і зависає в тиші, яка здається ще гучнішою, ніж сам оркестр. Герміона усміхається, трохи розгублено, все ще в ритмі, все ще під дією танцю. Її погляд ковзає по обличчях довкола — люди аплодують, деякі — мовчки, із повагою, деякі — з натхненням. Хтось витирає очі. Міністр киває, ніби схвалюючи виступ.

А тоді...

Драко робить крок назад. Потім ще один. І, перш ніж вона встигає щось сказати, стає на одне коліно просто перед нею. Спокійно. Твердо. В тиші, що наразі здається сакральною.

В залі — шок. Можна було б почути, як хтось вронив чарівну ложку. Міністр магії аж підскочив і ледь не захлинувся своїм шампанським. Але французька делегація в унісон ахнула від захоплення — голосно, щиро, з таким драматичним пафосом, наче це сцена в Парижській опері. Мадам Беллоар приклала долоню до серця. Міністр, побачивши реакцію гостей, ковтнув повітря й... розслабився. Навіть усміхнувся.

А Герміона завмерла.

Не дихала.

Не рухалась.

Не розуміла.

Аж поки Драко не заговорив — спокійно, глибоко, чітко, наче боявся, що цей момент втече, якщо хоч слово зірветься з вітром.

— Герміоно Джин Грейнджер. Я міг би сказати тобі, що це правильно. Що ми дорослі люди, розумні, професійні, ідеально доповнюємо одне одного. Я міг би переконувати, що ми стратегічно сумісні. Що разом ми будуємо майбутнє. Але справа не в цьому.

— Я... боюся світу без тебе. Не просто тому, що ти розумна, сильна, блискуча — я боявся тебе з першого дня, бо ти була тим, що я не міг зламати. І водночас — тим, що зцілило мене. Я тримаю в кишені цю коробочку вже кілька тижнів.Я промовляв ці слова так багато разів. Але жодна репетиція не зрівняється з тобою справжньою. Ти завжди справжня. І я навчився бути справжнім лише поруч із тобою.

— Ти — моє світло, Грейнджер. Моє нестерпне, недосяжне, прекрасне світло.

Він відкрив коробочку. Там — просте, але елегантне кільце. Платинове. І на ньому — тонкий, мов подих, камінь — бездоганний, не кричущий. Такий, як вона.

— І якщо ти скажеш "так", то весь цей світ — з усіма його законами, документами, війнами і тріумфами — для мене буде лише тлом до тебе. Моєї єдиної. Моєї майбутньої. Моєї дружини.

Він дивився тільки на неї.

Тільки вона існувала для нього в цей момент.

Герміона мовчала. Очі широко розплющені. Губи розтулені. Її пальці тремтіли, стиснуті в кулак біля грудей. І ніби весь зал затамував подих, очікуючи, що вона скаже.

Спочатку — лише звук її подиху. Легкий, схожий на здивований зойк, що вирвався з глибини.

Вона ніби намагалася щось сказати — губи тремтіли, але жодного звуку. У голові — порожнеча. Лише його очі. І слова, які досі вібрують у її грудях, мов після пострілу.

«Моє світло»...

Він сказав це так, ніби розгледів її душу. Так, ніби боявся втратити її більше, ніж себе.

— Ти... — Герміона вдихнула, голос зірвався. Її очі блищали. — Ти... неймовірний ідіот, Драко Мелфой .

М'який смішок прокотився залом, але ніхто навіть не наважився видихнути на повну. Драко усміхнувся. Зовсім ледь. Очі його не покидали її ні на мить.

— І я... — вона зробила крок ближче, — ...не знаю, що зробила в житті, щоб заслужити, щоб хтось так... бачив мене.

Вона нахилилась, обережно взяла його обличчя в долоні, її палець мимоволі торкнувся лінії його щелепи.

— Але якщо я вже це отримала, я не відпущу.

— Так.

— Так, Драко.

— Я хочу бути твоїм...

— Твоїм майбутнім.

— Твоїм світлом.

Тиша тріснула.

Вибух овацій оглушив.

Оркестр сам собою, без диригента, почав нову мелодію — лагідну, мов зоряний дощ. Міністр магії плескав так щиро, що аж злетіла з плеча стрічка. Французька делегація аплодувала стоячи. Хтось заплакав. Мадам Беллоар вигукнула: "Magnifique!"

А Драко лише мовчки вдягнув кільце їй на палець. Повільно, зосереджено. Потім підвівся, але не одразу поцілував — ні. Він спершу торкнувся її чола, затримався там, з заплющеними очима, мов молився.

А тоді — так ніжно, так повільно — поцілував її, ніби вперше.

Ніби востаннє.

І цілував її під овації, серед блиску світла, у вечорі, що став початком їхнього завтрашнього дня.

Вони ще стояли трохи осторонь. Герміона з коробочкою в долонях і щасливим шоком в очах. Драко — з виразом, ніби щойно зробив стрибок з даху і мріє, щоб земля нарешті прийняла його назад.

І тут, як по команді, до них підійшли Блейз і Тео. З виглядом двох людей, які щойно вижили після війни.

— Дякую, Герміоно, — з глибоким зітханням мовив Блейз, — тепер він, може, нарешті відпустить нас і дасть спати ночами.

— Цілий місяць, — докинув Тео. — Цілий місяць він тренувався на мені. Вставати на коліно, промовляти ту промову...

— ...тоді падати обличчям у килим, тому що "вона ж може сказати "ні", Блейз!".

— Ми вже розглядали способи інсценувати викрадення. Або його. Або твоє.

— І не дай Мерлін комусь із нас подивитися на нього не з того боку. "Нормально я сказав "світло"? Не надто драма? Тео, глянь на мене ще раз. Герміона заслуговує ідеального коліна!".

Драко зціпив зуби:

— Якщо ви не заткнетесь просто зараз...

— Ой, заткнемось, заткнемось, — махнув рукою Тео. — Тепер уже можна.

— Ти зробив це, брате. І навіть не вмер. Пишаюсь. Майже.

Герміона розсміялась так щиро, що аж схилилась вперед, притримуючи його руку.

— Це правда?..

— Герміоно, — зітхнув Блейз. — Він навіть у офісі пробував кланятись біля шафи для документів.

— А потім три дні ходив із забинтованим коліном, бо "пропозиція — це вам не фокус, це мистецтво болю".

— Я вас уб'ю, — прошипів Драко, ховаючи обличчя в долоні.

— Пізно, — знизав плечима Тео. — Ти вже офіційно закоханий, обручений і беззахисний.

Герміона, хитаючи головою, мовила крізь сміх: