Вечір без протоколу

Ліфт дзенькнув, і двері відчинилися на восьмому поверсі Міністерства. Тут усе було знайоме до найменших деталей: світло, що м'яко спадало з чарівних ліхтарів, шум пергаменту й кроків, які губились у товстому килимі. Герміона вийшла першою — з прямою спиною, впевненістю в очах і суворо зачесаним вузлом, як годиться заступниці Міністра магії.

Тільки той, хто бачив її вранці, у його квартирі — босу, в сорочці, яку вона наспіх застібала на чужих ґудзиках, — міг зрозуміти, як сильно відрізнявся цей образ від того, що зараз ішов попереду по коридору.

Драко Мелфой — начальник Відділу міжнародного магічного співробітництва — ішов трохи позаду, неквапом. Розслаблений, мов у нього сьогодні жодних термінових протоколів. Його погляд ковзав по знайомих обличчях — здебільшого стажери й молодші співробітники, які на мить завмирали, помічаючи їх удвох. Хтось шепотів щось колезі, хтось раптово згадав, що має терміново кудись йти.

Але вони йшли мовчки. Разом.

Біля кабінету Герміони її помічниця, Селеста, вже чекала з пергаментом у руках і нервовим поглядом. Зачинивши двері за попереднім відвідувачем, вона встала перед Герміоною, як захисний щит.

— Пані Грейнджер, у вас за десять хвилин зустріч із делегацією з Відділу контролю магічних створінь. А ще — пан Мелфой, скликання шостої ради, вам варто бути присутніми.

Селеста кивнула Драко — професійно, але з поглядом, у якому щось блиснуло.

— Я в курсі, — відгукнувся він, стисло. Та у вустах його зачаїлась усмішка — та сама, яку бачили тільки одиниці. І тільки в дуже певних обставинах.

Герміона вже відчиняла двері до свого кабінету, коли зупинилась.

— Драко?

Він спинився теж. Її голос був рівний, офіційний — лише тонка пульсація між словами натякала на інше.

— Так?

— Якщо побачимось до обіду — робитимемо вигляд, що нічого не було. Якщо після — можеш запросити мене на каву.

Драко підняв брову.

— Я готую кращу каву, ніж у вашій їдальні.

— Це ми ще побачимо, пане начальнику відділу міжнародного співробітництва, — кинула вона з ледь стриманою посмішкою.

Двері за нею зачинилися м'яко.

Її пальці ще довго пульсували теплом від його дотику. А Драко, рушаючи в бік великої ради, лише за хвилину помітив, що тримає свою теку... догори дриґом.

Дощ почався несподівано — за шибкою тонко дзеленчав ливень. Герміона відклала перо й поглянула на годинник. 15:47. Вікно трохи запітніло, і вона торкнулась скла кінчиками пальців, неначе перевіряла, чи справді небо за ним — справжнє.

Двері постукали один раз. Розмірено. Знайомо.

— Заходьте, — сказала вона без оберту.

Драко увійшов мовчки, без жодного документа в руках. Усі справжні розмови в Міністерстві починались саме так.

— Пройшов після обіду, — вказав він головою на годинник. — Я подумав... час кави.

— А ти не забагато думаєш?

— Лише коли мова про вас, Зам-міністре.

Її губи сіпнулись. Він поставив перед нею паперовий стакан, але не стандартний з їдальні — на ньому не було логотипу Міністерства, лише тонка ручна в'язь: Neroli & Smoke. З кав'ярні в кінці провулку.

— Справжня кава? — здивовано підняла брову.

— А ти думала, я жартував? — Він повільно сів у крісло навпроти, не відводячи від неї погляду.

— Я ніколи не жартую з важливого.

— А я, здається, погодилася на зустріч без протоколу.

— Це ж і є найцікавіше.

Вона зробила ковток — аромат дійсно був глибоким, із ледь вловимими нотами апельсинової цедри і паленого дерева.

— Добре, Мелфой. Що далі?

Він нахилився трохи ближче. Його голос знизився до напівшепоту.

— Далі... якщо ми залишимося в цьому кабінеті ще п'ять хвилин, я перестану робити вигляд, що просто приніс каву.

Тиша заповнила кімнату. Її погляд затримався на його руці, що неквапно крутила ложечку в каві.

— І що ж ти зробиш?

— Запрошу тебе не на каву. А на вечерю.

Її посмішка була тихою, мов легкий дощ за вікном.

— Уточни: офіційна зустріч між керівництвом двох підрозділів? Чи щось більш ризиковане?

— Абсолютно службова, — з лукавою повагою в голосі. — У моєму офісі. Без протоколу. І з вином.

Офіс Драко відрізнявся від інших: темне дерево, жодного портрету, напівпрозорі штори з тонкої вовни, які не пропускали чужих поглядів, але зберігали світло заходу. В кімнаті тихо потріскували закляттям підігріті стінові панелі. У кутку на етажерці стояла відкоркована пляшка білого вина з французькою етикеткою. Два келихи — без поспіху. Без запрошень. Просто факт: вона прийшла.

Герміона зупинилася за крок до столу, звела на нього брови.

— Хто навчив тебе обирати Sancerre?

— Блейз. Але він каже, що вино — лише форма ввічливості, — Драко подав їй келих. — А зміст — це розмова.

Вона сіла, ковтнула, не відповідаючи. Її пальці ковзнули по ніжці келиха — неквапно, пильно. Легкий грім десь у небі ще нагадував про дощ, але в офісі було сухо й дивно затишно.

— Дивна у нас дипломатія, — промовила вона, не відриваючи погляду від келиха.

— Зам-міністре, це не дипломатія. Це — вечеря.

— Без їжі?

— Я можу щось замовити. Але спершу хотів дізнатися, що ти їси, коли нервуєш.

Її посмішка здригнулась у кутиках вуст.

— Коли нервую, я не їм. Я думаю.

— Отже, сьогодні — лише вино.

Він присів поруч. Не за стіл — на диван, ближче. І тиша між ними не була натягнутою. Вона була... повною. Наповненою усім, чого вони не казали.

— Пам'ятаєш, як ти сказала, що не варто робити вигляд? — його голос був тихий, але твердий. — Я не хочу робити вигляд.

Вона перевела погляд на нього.

— І що ж ти хочеш?

— Щоб ти не поверталася зранку у свій кабінет і не грала роль.

— А ти?

— Я вже давно граю не роль. А себе справжнього.

Мить — і її рука опинилася в його. Холодна, після келиха, після всього.