Коли стіни знають твоє ім'я

Вони з'явились у його квартирі без гучних трансгресій — лише легкий поштовх повітря і тихий змах її волосся. Герміона вхопилась за його руку, не відпускаючи — не тому що боялась, а тому що не хотіла віддалятись. Ні на крок.

Квартира Драко була зовсім не такою, як вона собі уявляла.

Жодного пафосу, жодного срібла. М'яке світло, темні відтінки дерева, глибокий оксамит крісел і книжкові полиці, що займали всю стіну — зчитані, збережені, живі.

— Ти... тут живеш?

Він кивнув. Зупинився за крок від неї.

— Так. І довго — сам.

Її погляд ковзнув кімнатою: над каміном висів тонкий графітовий ескіз замку Гогвартс, трохи стертий. На столику — чашка з недопитим чаєм. Під вікном — стара гітара.

— У тебе тут... затишно.

Він злегка усміхнувся.

— Я не збирався вражати. Ти — перша, хто тут. І, сподіваюсь, це не востаннє.

Він підійшов ближче. Тепер не було розділення між Зам-міністром і підлеглим. Тільки вона — Герміона, в його просторі. Його гостя. Його вибір.

— Герміоно, — сказав він тихо, стоячи майже впритул, — я не прошу нічого. Ні обіцянок. Ні визначень. Лише...

Вона не дала йому договорити. Просто поцілувала. Повільно, глибоко. Його руки охопили її талію. Тіло — м'яко торкнулося її, як пам'ять, що давно чекала пробудження.

Одяг падав на темний паркет один за одним. Їхня близькість більше не була подією — вона стала мовою. Тілом, що говорить: я тут, я з тобою, я дозволяю тобі знати мене.

Вона заснула, загорнута в його плед, на м'якому дивані. А він сидів поруч, дивлячись на неї — з тиші, яку так довго не міг знайти.

І з тією тишею вперше прийшло щось схоже на спокій.

**********

Трохи пізніше, Герміона лежала на боці, притиснувшись щокою до його грудей. Його дихання було рівне, майже спокійне — але вона відчувала, як час від часу воно стискається, коли її пальці ковзали по його шкірі.

— Ти не спиш, — прошепотіла вона.

— А ти? — відповів він майже беззвучно.

— Намагаюсь. Але тут... дуже тихо.

Драко ледь усміхнувся, пальцями проводячи по її спині.

— Тут завжди було тихо. Але сьогодні — вперше не самотньо.

У темряві вона намацала його долоню. Вона була гаряча, сильна, несподівано м'яка. Герміона переплела свої пальці з його, не кажучи ні слова.

Драко повернув голову, його дихання торкнулося її скроні.

— Я думав, що звик до холоду, — тихо мовив він. — Але ти... зовсім інша температура.

Знову була тиша.

— Тобі не страшно? — запитав він раптово.

Герміона підняла голову.

— Що саме?

— Що ми... переступаємо щось. З того боку вже не буде "просто робота". Не буде маски.

Вона довго дивилась йому в очі. А тоді, не відводячи погляду, відповіла:

— Мені страшно не переступити.

Коли сон знову обійняв її, останнє, що вона відчула — його дотик до її волосся, як закляття захисту. І тихі, майже невиразні слова:

— Спи. Я тут.

Світло проникало крізь фіранки, м'яке, молочне, не зовсім денне — швидше ранкове, мов несміливе "доброго ранку", яке ще боїться бути сказаним уголос.

Герміона розплющила очі повільно, мов щось у ній ще не хотіло прокидатися. Простирадло було м'яким і трохи прохолодним — бо він, як вона помітила, не лежав поруч.

Вона зітхнула і перевернулася на інший бік. Її тіло ще зберігало тепло від його доторків, мов шкіра пам'ятала більше, ніж могла пояснити. Волосся розтріпалось, сорочка — його сорочка — трохи сповзла з плеча.

Ще хвилину вона просто лежала, слухаючи. І почула:

— легке дзюрчання води з кавоварки,

— кроки — босі, обережні, ніби він не хотів її розбудити,

— і той запах... кави з корицею.

Вона усміхнулась.

Вставши, Герміона накинула ковдру на плечі й вийшла в коридор. Квартира була несподівано світлою — не тією темною порожнечею, яку вона уявляла. Навпаки — усе було... затишне. Книжки. Світлі штори. Картина, намальована вручну. Пара квітів у вазі, трохи зів'ялих.

На кухні він стояв до неї спиною, у темній сорочці, з підкотаними рукавами. Завжди зачесане вбік волосся, було легко розпатлане. Його ліва рука тримала чашку, а права витягувала ще одну з полиці.

— Доброго ранку, — сказала вона хрипким, ще нічним голосом.

Він озирнувся. Усміхнувся так тихо, що від тієї усмішки в неї защеміло всередині.

— Я не хотів тебе будити, — відповів він і подав їй чашку. — Але, здається, ця кава знала, що ти прокинешся.

Герміона взяла чашку, сіла на край столу, прикрившись ковдрою.

Вона мовчки зробила ковток. І відчула, як її світ починає будуватись заново — із запаху кави, його погляду, власного беззахисного"тут".

Він дивився на неї через край чашки, але погляд був не пильним, не оцінювальним — радше уважним, мов хотів запам'ятати, як вона виглядає саме зараз: у його сорочці, з недбалою ковдрою на плечах і тінню усмішки в куточках губ.

— Ти часто так готуєш каву? — запитала вона, стиха.

— Тільки коли хтось вартий пробудження , — відповів він майже не змигнувши.

Герміона нахилила голову, розглядаючи його. Із цієї відстані видно було тоненьку зморшку біля рота, де він стримував усмішку.

— Я думала, у тебе тут усе буде темне, холодне, з шкіряними меблями й зіллям на полицях.

— Я тебе розчарував? — підняв брову.

— Навпаки. Здивував. Це... не образ Мелфоя, який я уявляла.

— А яким ти його уявляла? — обережно, без виклику. Він і справді хотів знати.

— Самотнім, — просто відповіла вона.

Драко відставив чашку, повільно піднявся і підійшов ближче. Він не торкався її, просто зупинився поруч, мов залишав простір — не для відступу, а для вибору.

— І ти мала рацію, — сказав тихо. — До вчорашнього вечора.

Пальці самі знайшли край його сорочки. Не впевнено, не як володіння — як запит. І він нахилився, торкнувся її лоба губами, легше, ніж подих.