Тут тільки ти, Драко. І я.

— У вас є хвилина, містере Мелфой? — голос за спиною був сухий, без емоцій. Але Драко одразу відчув знайому напругу в ньому. Ту, що ховалась між рядками їхніх листів.

Він обернувся. У дверях його офісу стояла Герміона — вже без мантії, в строгому темному костюмі, волосся зібране, але в очах — щось інше. Присутність. Вогонь.

— Для Вас — завжди, — сказав він. І підвівся.

Вона зачинила за собою двері. Пройшлась повільно, мов звір по клітці, поки не зупинилась біля вікна.

— Сьогодні в коридорі мене зупинив репортер. Наче випадково. Спитав, чи правда, що Міністерство настільки лібералізується, що дозволяє «внутрішні зв'язки між рівнями». Так і сказав. Рівнями, — її голос ледве вловимо тремтів.

— І що ти відповіла? — спокійно запитав Драко.

— Що я не коментую чутки. Але потім... я зрозуміла. Мене не бентежить, що вони бачать. Мене бентежить, що ми ще досі ховаємось, ніби є в цьому щось брудне.

Вона обернулась. І тепер дивилась прямо в нього.

— Я не хочу, щоб мене питали про тебе. Я хочу, щоб тебе питали про мене.

Драко зробив крок ближче. Потім ще один. Він завжди був обережний. Але з нею — не міг не йти на звук її голосу, як на голос дому.

— У нас не буде спокійної весни, Грейнджер. Не буде тихого коридору. Все, що ми скажемо — підхоплять. Все, що ми не скажемо — придумають.

— Я знаю, — м'яко мовила вона. — Але, Драко, мені набридло писати тобі листи, коли ти стоїш у трьох кроках від мене.

Він мовчав. І потім — дуже повільно — простягнув руку. Доторкнувся до її пальців.

— У цьому випадку... — він нахилив голову трохи ближче, його голос знизився до шепоту — дозволь я напишу відповідь без сови.

І він поцілував її. Ніяких вибухів. Ніяких магічних феєрверків.

Просто... поцілунок між двома людьми, які втомились ховатись за тишею.

**********

Ніч лягла на Лондон м'якою ковдрою дощу. За високими вікнами Міністерства — мокрий камінь, срібні вогні, віддзеркалення тіней.

А в її кабінеті — тепло. Спокій. І він.

Драко сидів на канапі, розслаблено відкинувшись назад. Його краватка лежала поруч, розв'язана. Сорочка трохи розстібнута на горлі. Він читав якийсь звіт, тримаючи його двома пальцями, ніби це щось зовсім буденне — бути тут, у кабінеті Зам-міністра, серед ночі.

— Я думала, ти підеш, — промовила Герміона, закриваючи шухляду столу. Її голос був тихий. Трохи хрипкий від втоми. Але м'який.

— Я залишився, бо не хотів писати ще одного листа, — відповів він, не відводячи погляду від неї. — Усе, що хочу сказати — краще звучить вголос.

Вона підійшла ближче. І мовчки сіла поруч. Її плече торкнулось його плеча. Так просто. Так природно.

— Коли ми почали це, — сказала вона, дивлячись на його руки, — я боялась, що кожна моя дія буде оцінена. Що кожен дотик — це крок у політичну міну. Але тепер... мені здається, я боюсь інакшого.

— Чого? — його голос звучав рівно, але пальці напружились.

— Що я звикну до тебе настільки, що без тебе не зможу. Що... це перестане бути ризиком. І стане потребою.

Він мовчав.

А потім поклав руку їй на долоню. Не сильно. Просто так, щоб вона відчула — тут не міністерський працівник. Не хлопець із шкільних кошмарів. Не «складна історія». Тут — просто він.

— Звикай, — прошепотів. — Я залишуся.

Герміона не відповіла одразу. Вона просто посунулася ближче, поклала голову йому на плече. І вони сиділи так — як ті, хто довго говорив пошепки в коридорах, і нарешті дозволив собі не мовчати.

Коли вона підняла погляд, він уже дивився на неї. Його очі не були більше холодними. Іронічними. Захисними. Вони були м'якими.

— Можна тебе поцілувати вдруге, — сказав він, — без того, щоб це було політичним жестом?

Вона посміхнулась. І нахилилась ближче.

— Тут тільки ти, Драко. І я.

**********

Ніч текла повільно. Повільніше, ніж зазвичай. Немов і час не хотів порушувати тишу.

Усі двері давно зачинені. Всі флумережі — затихли. Міністерство спало. А в серці його — світились двоє.

Драко торкнувся її щоки. Не впевнено — делікатно. Як торкаються листа, на якому написане зізнання.

— Герміоно...

Її ім'я, вимовлене так, ніби він ніколи не наважувався його сказати раніше. У ньому не було гри. Не було сарказму. Лише обережне бажання бути ближчим.

— Я тут, — прошепотіла вона, поклавши свою руку поверх його.

Він нахилився повільно. Їхні губи зустрілись, але не як спалах — як вогонь, що тліє довго й глибоко. Не було поспіху. Не було сумнівів.

Його руки обіймали її обережно, ніби вона зроблена зі світла, і кожен дотик міг її розсипати. А її пальці ковзнули під розстібнуту сорочку — досліджували, не захоплено, а з вдячністю. Його серце билося чітко, рівно. Наче чекало на це — саме в цьому кабінеті, саме в цю ніч.

— Можеш усе зупинити, — прошепотів він, дивлячись їй в очі. — Я піду, якщо ти цього хочеш.

Вона притулилася до нього щільніше. Її відповідь — мовчазна, впевнена.

— Не йди. Не сьогодні. Не звідси.

Він зняв із неї мантію, повільно, якби знімаючи втому, що носилася з нею роками. Вона стягнула його сорочку, торкаючись плечей, які більше не здавались чужими.

Їхні тіла знаходили ритм повільно. Не з пристрасті, а з довіри. Він розціловував її повіки, лінію шиї, зап'ястя. Вона ковзала пальцями вздовж його спини, заспокійливо, мов у музиці.

У цьому акті було щось сакральне. Не про тіло — про те, що душа дозволила бути побаченою.

Після — вона лежала, притулившись до нього, дихаючи рівно. Його пальці ковзали її спиною, намальовуючи неіснуючі слова.

— Ти колись уявляв це? — прошепотіла вона.

— Ніколи.

— А зараз?

— Хочу, щоб повторилось. Але... вже не тут.

Вона підняла голову. Її очі сяяли.

— Хочеш покликати мене додому?

Він посміхнувся.

— Хочу бути вдома там, де є ти.