Нічна кореспонденція

Було вже за північ. Міністерство спало. Світло у її кабінеті ще горіло — тонке, мов підсвічування її думок.

Кави не було вже давно. Лише відлуння фраз, цифр і аналізів. І його попередній лист, який вона не могла викинути з голови.

Вона сіла. І написала. Не як чиновниця — як жінка, що вже втомилась робити вигляд.

"Від: Г.Г.

До: Д.М.

Пане Мелфой,

Ви — небезпечна тенденція в моєму розпорядку дня.

Замість завершення перегляду бюджету на наступний квартал, я перечитую ваші ремарки до попереднього листа і... з прикрістю визнаю, що ви вмієте досягати ефекту без використання жодного закляття.

Це, звісно, неофіційна заява.

І, гадаю, вона самознищиться на світанку.

Г. Г."

Після короткого коливання вона дописала:

"P.S. Нікому про це не казати. Особливо моїм бровам."

Вона посміхнулась. І ще довго сиділа в тиші, некличучи сову. Просто тримаючи листа в руках, ніби частину себе, яку ще недозволяла нікому бачити.

Година була вже запізніла навіть для чиновників. Міністерство потопало в темряві, коридори здавались довшими, ніж удень.

Герміона не планувала залишатись до пів на другу. Просто хотіла "дочитати один абзац".

Але коли світло її настільної лампи вже стало єдиним на поверсі, двері її кабінету тихо прочинились.

— Все ще тут?

Драко стояв у дверях — мантія розстібнута, сорочка трохи пом'ята, у руках — келих, скоріше за все, з чаєм. Або чимось міцнішим.

Вона підняла погляд. Посмішка була втомлена, але щира.

— А ви?

— Я — через забутий документ. Але насправді... — він зробив паузу. — Можливо, теж через один абзац.

Він зайшов. Повільно. Без тіні формальності. Тиша між ними була тепла, мов плед, яким хочеться огорнути вечір.

— Ви не викликали охорону, — зауважив він, зупинившись навпроти її столу.

— Ви ще не встигли сказати нічого, за що її слід викликати, — відповіла вона, піднявши брову.

— Значить, є шанс, — посміхнувся він, обережно поставив келих на край її столу.

— Мелфой...

— Грейнджер?

Їхні погляди зустрілись над світлом лампи. Вона світила між ними — єдиний вогонь на весь поверх.

І в цьому світлі він побачив її очі не строгими, не втомленими — а живими. А вона — вперше — побачила, як його іронія поступається місцем чомусь м'якшому.

Він не сказав більше нічого. І не пішов. Просто сів навпроти. І сидів поруч. Так, ніби бути тут із нею — це найважливіше, що він міг зробити цієї ночі.

І вони сиділи вдвох. Мовчки. Але повністю присутні один в одному.

**********

Після тієї ночі їхнє листування змінило ритм. Тепер відповіді не чекали до ранку. Тепер сови прилітали на особисті вікна, а не через відділ обміну.

І кожен лист... був ніби легким дотиком крізь скло: не можна тримати за руку — але можна залишити тепло.

"Від: Д.М.

Грейнджер, вчора ви сиділи в тиші так, ніби вона вам щось шепотіла. Можна поцікавитись, що саме?"

"Від: Г.Г.

Мелфой, вчора ви мовчали так, ніби все вже сказали. Але — я нічого не почула. Повторіть."

Інтонація листів — змінювалась. Мов тінь, що лягає на долоню при світлі лампи: її ніхто не бачить, але вона є.

І от одного дня, коли Герміона щойно завершила чергову відповідь, у двері її кабінету постукали. Вона встигла лише заховати листа в ящик.

— Заходьте.

На порозі стояла Джулі Брукс — її заступниця, розумна, різка, дуже спостережлива.

У руках — тека з документами. На обличчі — вираз нейтральний. Але очі... трохи цікавіші, ніж зазвичай.

— Ці папери з міжнародного відділу. Мелфой просив передати особисто. Сказав, вам сподобається його висновок.

— Я ознайомлюсь, — коротко сказала Герміона.

— До речі, — Джулі зупинилась біля дверей, — дивно, що ваші сови тепер літають через півкоридору до його вікна. Ви змінили маршрут?

Пауза. Герміона підняла погляд.

— Ви щось хочете запитати, Джулі?

— Ні, звісно. Просто... цікава логістика.

Вона вийшла. А Герміона лишилась у тиші. Трохи довшій, ніж зазвичай.

Того ж вечора Драко також отримав візит. Тео Нотт — старий знайомий, а нині — консультант із безпеки при відомстві.

— Мелфой, — сказав він, кидаючи теку на стіл, — ти можеш фліртувати з ким хочеш, але з заступницею Міністра — це, або сміливість, або самознищення.

— Що саме тебе турбує — моя щирість чи її реакція?

— Її очі, коли вона читає твої листи.

Драко не відповів одразу. Лише подивився на теку — не відкриваючи її.

Йому не потрібно було дивитись, щоб знати: те, що між ними, вже почало привертати увагу.

І все, що було легким, раптом набуло ваги.