Додатковий розділ. Манго втікачка

Манго

Добрий день, двоногі створіння! Дозвольте представитися — я Манго. Якщо ви досі не зрозуміли, хто справжній герой цієї історії, то дозвольте внести ясність. Так, це я — пухнаста, граційна, неосяжно розумна й надзвичайно харизматична кішка, яка своєю величчю і мудрістю робить цей світ кращим. І якщо ви думаєте, що ця історія про Олександру чи Рафаеля, то ви безнадійно помиляєтеся.

Мені завжди здавалося, що двоногі створіння живуть якимись дивними ідеями. Олександра, наприклад, постійно бігає, щось вигадує, щось знімає та ще й намагається не згоріти від сорому поруч із нашим загадковим сусідом Рафаелем. А Рафаель... О, він справжній детективний геній, але, якщо чесно, інколи я б’юсь об заклад із собою, чи він зрозуміє, що кішка завжди все бачить, знає й може, якщо захоче. У мене талант стежити й залишатися непомітною. Тому що я — богиня стелс-режиму.

Того зимового вечора, коли все закрутилося, я, чесно кажучи, планувала просто прогулятися коридором. Ну, знаєте, трохи провітрити шерсть і перевірити, чи залишив Рафаель свої двері відчиненими. Як завжди, двоногі почали панікувати через дрібниці. Олександра кричала моє ім’я, а потім із грюканням зачинилися двері її квартири. "От дідько," — подумала я, — “здається, я знову стала центром їхнього Всесвіту. Це так виснажує."

Але, відверто кажучи, втекти було варто лише заради того, щоб побачити, як Рафаель вперше бачить Олександру в її найкращому домашньому образі. О, друзі мої, якби ви тільки бачили його обличчя! Якби коти могли сміятися, я б точно впала зі сміху. Але я стрималася, бо я — королева. А королеви не падають.

Коли мене зрештою зловили (добре, я дозволила себе зловити, щоб ви не думали, що я програла), Рафаель узяв мене на руки. Його пальто було тепле, і в нього був такий приємний запах, наче суміш старих книг, кави й чогось незрозумілого, але приємного. Я вирішила дати йому можливість послужити мені. Все-таки це моя маленька новорічна благодійність.

Коли нас принесли до його квартири, я побачила його диван. Величезний, м’який і вільний. Я відразу зрозуміла, що це місце створено для мене. Рафаель посадив мене, думаючи, що я буду там спокійно сидіти, але ні. Потрібно було негайно протестувати нову локацію. Я стрибнула, обійшла всюди його квартиру, залишила трохи своєї шерсті (для атмосфери) і потім тільки вмостилася зручно. Олександра тим часом щось белькотіла, намагаючись виправдати мої витівки. Рафаель дивився на неї з таким виразом, ніби ось-ось здасться під натиском її хаотичної чарівності. Це було весело.

Чесно кажучи, ці двоє — ідеальний матеріал для серіалу. Їхні діалоги, цей обмін поглядами, натяки й несміливі жести — все це було настільки очевидним, що навіть мій улюблений гумовий м’ячик міг би це зрозуміти. Але, на жаль, люди — не коти. Їм потрібно більше часу, щоб визнати очевидне.

Я, звичайно, вирішила прискорити процес. Наприклад, коли Олександра сиділа поруч із Рафаелем, я заплигнула йому на коліна. Тепло, затишно, та ще й можна спостерігати, як вона кидає на мене ревниві погляди. Ні, ну ви тільки уявіть! Вона, яка годує мене щодня і прибирає мій туалет, ревнує мене до якогось чоловіка! Абсурд!

До речі, вони замовили роли. Але знаєте, що? ЖОДНОГО шматочка мені не дали! Я сиділа, дивилася, як вони їдять, муркала, намагалася видавати свої найжалібніші звуки — але ні, ці двоногі просто вирішили проігнорувати мій голодний погляд. Ні, я їх не звинувачую. Просто записала це до свого внутрішнього списку образ, які колись їм нагадаю.

Коли годинник наближався до півночі, я помітила, як між ними почало відбуватися щось дивне. Олександра перестала говорити, а це вже було показником. Рафаель нахилився ближче, а його очі світилися, як у того детектива, що розгадав усі таємниці. Вони обмінялися кількома словами, які я не чула (бо займалася своєю шерстю — ви ж розумієте, краса потребує зусиль), і потім... Потім вони поцілувалися.

Так, нарешті! Хтось міг би сказати, що це було очевидно. Але я, як справжній стратег, знала: це лише початок.

Коли двоногі пішли спати, я залишилася одна у вітальні. Все було ідеально. Тепло, затишно, ялинка блищить, роли — майже під рукою (я планувала пізніше розібратися з ними). І знаєте, що я подумала? Люди — дивні створіння. Вони стільки часу витрачають на сумніви й страхи, тоді як могли б просто жити, як кішки. Брати те, що хочеться, і робити те, що приносить задоволення. Але, на щастя, у них є ми — їхні коти. Ми допомагаємо їм знайти шлях до щастя, навіть якщо для цього потрібно іноді втекти в коридор чи залишити трохи шерсті на їхньому дивані.

Отже, цей Новий рік був успішним. Я принесла мир, гармонію й кохання в їхні життя. І тепер моя місія — повернутися до сну. Адже завтра новий день, і я — Манго — знову буду керувати цим світом.

Мур!