Розділ 12

Рафаель

Ми лежимо на дивані, і все довкола здається ідеальним. Тіло Олександри притискається до мого, її голова лежить на моєму плечі, і я відчуваю кожен вдих і видих, що виходять від неї. Наші пальці переплетені, як підсвідома обіцянка завжди бути поруч. Я дивлюся на її профіль, на ніжний вигин губ, які час від часу мимоволі розтягуються в легкій усмішці. Її світле волосся лоскоче мою щоку, і цей момент здається настільки нереальним, що я ледь не сміюся. Досі не можу повірити, що я — щасливий виродок. Я не тільки маю шанс торкатися її, а й бути першим у неї. Вона, така тендітна і світла, довірилася мені, людині, яка часом не може довіряти навіть самому собі.

Манго, наша пухнаста третя "свічка", зручно вмостилася між нами. Її спина притиснута до мого ребра, а лапки делікатно торкаються Олександри, створюючи смішне, але миле видовище.

Я повільно підіймаю нашу переплетену руку й ніжно цілую її пальчики. Олександра стиха хихикає, і цей звук проникає прямо в моє серце.

— Що? — питаю, повертаючи голову й зустрічаючи її лукаву посмішку.

— Ти дуже… як це сказати? — вона мружиться, ніби намагаючись знайти слово. — Ти відчайдушно романтичний, Рафаелю.

— Це я. Розкритий до кінця. І весь твій, — я дозволяю собі трохи погратися в голосі.

— Уяви, якби ми зараз зробили селфі й ти підписав його чимось таким... Наприклад: «Весь її й Манго».

— Тільки якщо Манго погодиться позувати, — відповідаю, відчуваючи, як хвиля сміху підіймається всередині. — І я б краще підписав: «Коли Манго вирішила все».

Олександра засміялася, і цей звук лоскоче повітря між нами.

— Я хотіла б провести кожен Новий рік з тобою, Рафаелю, — каже вона раптом, дивлячись на мене своїми великими, майже невинними очима.

Ці слова, сказані так спокійно й легко, наповнюють мене невимовним теплом.

— Я вже готовий розпочати з цього року й ніколи не закінчувати, cara mia, — відповідаю м'яко, але щиро.

За вікном чутно слабке потріскування феєрверків — ще не новорічний пік, але перші спалахи вже розфарбували небо яскравими кольорами. Ми обидва повертаємо голови до вікна, спостерігаючи за цією магією, що огортає світ.

— Це так красиво, — тихо шепоче Олександра.

Я дивлюся на неї й розумію: усі феєрверки світу меркнуть у порівнянні з тим світлом, що я бачу зараз поруч.

— Що загадуватимеш на новий рік? — питаю.

Вона зітхає, замислившись.

— Думаю, загадувати нічого не потрібно, якщо те, що ти маєш, вже найкраще, що могло трапитися.

Її слова змушують мене завмерти. Я обережно торкаюся пальцями її щоки, змушуючи її повернути до мене обличчя.

— Занадто правильні слова для святкової ночі, — жартую, але в голосі є частка серйозності. — Але якщо це справді найкраще, я обіцяю, що ти ніколи цього не втратиш.

Вона усміхається, і ця усмішка є всім світом.

— А ти? Що загадаєш? — її голос повільно повертає мене до реальності.

— Щоб цей Новий рік із тобою був тільки першим із багатьох.

Ми мовчимо, насолоджуючись простотою моменту. Феєрверки у вікні стають яскравішими, їхній звук накладається на гудіння святкових пісень, які лунають у сусідів.

Олександра підводиться трохи, зручно вмощуючись ближче до мене, і я охоплюю її своїми руками. Ми стаємо, як єдине ціле — тепле, затишне й абсолютно безпечне.

— Рафаелю?

— Так, mia luce[1]?

— Думаю, це найкращий Новий рік у моєму житті.

Я з усією серйозністю дивлюся на неї, а потім, не втримавшись, цілую її в маківку.

— Це ще тільки початок, — кажу тихо, і за цими словами стоїть обіцянка, яку я дотримаю. Завжди.

[1] Mia luce – "Моє світло".