Розділ 9

Олександра

Я притиснула свої губи до його, майже інстинктивно, навіть не розмірковуючи. Все сталося так швидко, ніби частина мене просто забула про розсудливість. Рафаель застиг, його тіло стало напруженим, але не відсахнулося.

Я відсторонилася так само швидко, як і зробила цей сміливий крок.

— Вибач, мені не варто було... — прошепотіла я, відвертаючись і відчуваючи, як щоки палають.

Тиша між нами стала такою важкою, що, здається, я чула власний прискорений пульс. І хоча я старанно уникала його погляду, мені здавалось, що він усе ще дивиться на мене.

— Чому? — тихо запитав він. Його голос був глибокий, теплий, але трохи хриплий, наче він і сам вагався, чи варто було говорити.

— Що чому? — я повернулася до нього, але очі все ще опускала вниз, вивчаючи власні руки.

— Чому ти просиш вибачення?

Це питання застало мене зненацька. Я підвела погляд і зустрілася з його очима. Вони були серйозними, але в них було щось таке, що примушувало моє серце калатати ще сильніше.

— Я… просто... — я зам'ялася, підшукуючи слова, які не здавалися б смішними. — Тому, що... це було імпульсивно. Я просто… не хотіла, щоб ти думав…

— Що ти хотіла цього? — перебив він, нахилившись ближче.

Його слова змусили мене завмерти. Мої губи мимоволі розкрилися, але я не знала, що сказати. Його обличчя було так близько, що я відчула тепло його дихання.

— Бо я хотів цього, — додав він так тихо, що мені здалося, ніби я просто уявила ці слова.

Моє серце пропустило удар. Я знерухоміла, його зізнання розсіяло мої сумніви й сором. Він повільно нахилився ближче, даючи мені час відійти, якщо я цього забажаю. Але я не рухалася. Його губи торкнулися моїх — цього разу повільно, зважено, наче він боявся мене злякати. Мій язик невпевнено зустрів його, і в цьому було щось нове — несміливе, але водночас наповнене пристрастю. Для мене це було вперше, і я була невпевнена, що робити, але водночас усе здавалося таким природним. Я відчула, як він легенько нахилив голову, і його дихання стало глибшим, обіймаючи мене своєю теплотою. Мій розум розчинився у відчуттях. Його долоня обережно торкнулася мого обличчя, великий палець ніжно ковзнув по моїй щоці, і цей дотик змусив мене тремтіти, як листок під легким вітерцем. Мої руки, самі собою, піднялися і ледь-ледь торкнулися його грудей, відчуваючи тепло і силу, що йшли від нього. Поцілунок тривав, але водночас здавався нескінченним і занадто коротким. Я почувалася водночас слабкою і неймовірно сильною. Кожна клітина мого тіла співала, і цей спів був лише для нього.

Коли ми відсторонилися, я помітила, як його очі шукають мої. Він вивчав кожну рису мого обличчя, кожний рух моїх очей, наче боявся щось упустити. Я відчула, як дійсність знову огортає нас, але ще мить я дозволила собі залишатися в його погляді, де все було просто і зрозуміло.

— Мені не треба твоїх вибачень, Олександро, — тихо сказав він. — Мені треба було це.

Я не могла знайти слів. Здавалося, ми зависли в миті, наповненій змішаними емоціями: здивуванням, боязкістю, але й пристрастю, яку ми більше не могли приховати.

— Але тепер ти маєш одну проблему, — сказав він, усміхнувшись тією трохи загадковою усмішкою, яка змушувала мене водночас сміятися й бентежитися.

— Яку ще проблему? — спитала я, нахиляючи голову.

— Твоя проблема в тому, що тепер я ніколи не зможу насититися тобою, — його голос став нижчим, наче він був не просто чоловіком, а магнетичною силою, що впливала на кожну клітину мого тіла.

Я намагалася знайти хоч щось у своїй голові, щоб відповісти, але всі слова кудись зникли. Здавалося, що простір навколо нас заповнився тільки ним.

— Це було занадто? — тихо запитав він, і я зрозуміла, що він говорить абсолютно серйозно.

Я проковтнула клубок у горлі й кивнула, хоча навіть сама не знала, чи погоджуюсь із його словами, чи просто реагую на їхню силу.

— Ні, Рафаелло.. Ой, тобто Рафаелю... Господи. Ні. Будь ласка, — я хвилююся, чорт забирай. Зараз він, мабуть, думає, що я занадто дурна та молода для нього. — Я просто… — я закрила руками очі. — Перепрошую, мені дуже соромно.

Рафаель, замість того щоб розсердитися, лише хихикнув. 

— Рафаелло? — його голос був теплий. — Мені здалося, що ти зараз згадала про італійські цукерки?

— Вибач! — я вже не могла стриматися й розсміялася, потираючи обличчя руками. — Я хвилююся і кажу всякі дурниці.

— Тобто я для тебе солодкий, як цукерка?

Я подивилася на нього з-під лоба.

— Ти щойно пожартував?

— Можливо, — і в куточках його вуст промайнув натяк на усмішку. — Або, можливо, я просто використовую будь-який привід, щоб ти перестала перепрошувати.

— Досить з тебе, Рафаелю. Ти, мабуть, вважаєш мене дурненькою…

— Що ти маєш на увазі? — він спокійно перехрестив руки на грудях і спостерігав за мною. — Я знаю, що ти не дурна. Ти найчарівніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав. Ти затьмарюєш всіх в моїх очах.

Я зупинилася на півслові, і ковтнула. То він нічого не говорить, але тепер говорить такі речі…

— Не треба ховатися. Не від мене, — чоловік простягнув руку, обережно прибираючи пасмо волосся, яке вибилося з-за вуха. Його пальці ледве торкнулися моєї шкіри, але цього вистачило, щоб я затамувала подих.

— Я просто... — мої думки розбіглися, наче ластівки, що шукають прихистку. — Я не звикла до цього, Рафаелю. У мене ніколи… Ти перший чоловік, якого я поцілувала.