Розділ 8

Олександра

— Ти завжди така активна? — раптом запитав чоловік.

— Як це? — перепитала я, намагаючись удати, що не зрозуміла, хоча вже здогадувалася, до чого він веде.

— Ну, постійно щось вигадуєш, смієшся.

Я тихо засміялася, хитаючи головою.

— Тобі просто пощастило побачити мене в гарному настрої. Можливо, завтра ти мене навіть не впізнаєш. Особливо, якщо я не висплюся.

Його губи торкнула легка усмішка, але погляд залишався зосередженим.

— Мені здається, ти завжди така. Енергійна. Світла.

Ці слова застали мене зненацька. Від його прямоти щоки раптом стали гарячими. Я відвела погляд на екран, намагаючись зібрати думки, але тепер навіть кіно не могло відволікти мене від його присутності.

— Я працюю з дітьми, — нарешті відповіла я, щоб заповнити тишу. — Це, мабуть, накладає відбиток. Знаєш, коли проводиш багато часу з малюками, ти вчишся радіти простим речам. Вони надзвичайно щирі й безпосередні.

Він кивнув, ніби розуміючи, хоча, здається, хотів щось запитати.

— А що тебе мотивує? — несподівано додав він. — Чому ти обрала цю роботу?

— Я виросла в дитячому будинку, — почала я, намагаючись не зустрічатися з його поглядом. — І завжди мріяла про сім’ю. Про дітей. Я знаю, що багато людей подумають, що це дурість думати про таке у двадцять один, але моя найголовніша мрія те, що я… хочу стати мамою… — я прикусила губу. — Напевно, це смішно звучить, враховуючи, що я ще не зустріла навіть когось, з ким хотіла б почати це все.

Я сподівалася, що сказане не звучить надто наївно. Але всередині щось затремтіло — як страх бути висміяною, так і полегшення від того, що нарешті поділилася частинкою себе. Рафаель не відповідав, а лише дивився на мене з такою інтенсивністю, що я почувалася оголеною, наче він бачив більше, ніж я готова була розкрити. Я відчула, як його погляд ковзнув до моїх рук, що нервово стискали край пледа. І раптом стало трохи ніяково. Хоча я сама винна. Хто змушував мене бути настільки відвертою з майже незнайомою людиною? Та чи справді Рафаель був незнайомцем?

— Це не дурість, — сказав нарешті, і його голос був таким впевненим, що я відчула себе трохи сміливішою. — Це… прекрасно. Думаю, що ти була б гарною мамою.

Я ніяково засміялася, ховаючи обличчя за келихом. Відчувала, як щоки палають. Це не схоже на мене. Зазвичай я вмію жартувати, підтримувати будь-яку тему, але зараз — наче хтось зняв з мене маску. У цій тиші й затишку новорічного вечора все здавалося інакшим.

— Ти навіть мене не знаєш, — м’яко заперечила я, відчуваючи, як теплі хвилі від його слів розтікаються по мені. Щось у його погляді змушувало мене нервуватися, але одночасно вабило. Я намагалася триматися невимушено, хоча відчувала, як щоки продовжують палати.

— Може, й не знаю, але я бачу, що ти світла людина, — відповів він, злегка нахилившись уперед, як ніби хотів бути ближче. — У тебе є це… сяйво. Щось особливе.

— Сяйво? — засміялася я. — Звучить так, ніби ти говориш про лампочку.

Він усміхнувся, але нічого не сказав. І в цій тиші було більше, ніж я могла зрозуміти. Мені раптом захотілося змінити тему, відвернути увагу, але водночас я не хотіла втрачати цей момент.

На екрані фільм перейшов до кульмінації. Але я вже не могла стежити за сюжетом. Рафаель знову повернувся до перегляду, а я крадькома глянула на нього. Його профіль виглядав таким серйозним, зосередженим. Я знала, що він письменник, але тепер розуміла, як багато часу він, мабуть, проводить у своїх думках. І хоча він здавався стриманим, у його очах було стільки глибини, що я ледь не потонула.

В кімнаті стало тихо, лише звук діалогів із фільму наповнював простір. За вікном світилися гірлянди, нагадуючи про новорічний вечір. Цей рік був непростим, але зараз, сидячи тут, я відчувала, що це один із найтепліших моментів у моєму житті.

— Зараз твоя черга, — раптом сказала я.

— Черга? — він хитнув головою, явно здивований.

— Моя історія прозвучала, — я кокетливо посміхнулась. — Твоя черга розкрити мені одну свою таємницю. Наприклад, чому ти вирішив стати письменником? Твої твори — вони завжди такі… неординарні, гостроцікаві, разючі. Та і взагалі ти у нас — людина загадка.

Рафаель здивовано підняв брову, неначе не очікував, що я цікавлюся його творчістю.

— Ти читала мої книги?

О ні, тільки не це. Ну ось, тепер я знову почервоніла.

— Ем, може, трохи… — пробурмотіла я, грайливо поглядаючи на нього.

— Трохи? —  скептично підняв брову, ніби відчував, що я явно недоговорюю.

— Добре, усі, — визнала я, опускаючи голову, щоб приховати свою сором’язливу усмішку.

Рафаель тихо засміявся, і цей звук відгукнувся теплом десь у грудях.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Не треба нічого казати, — швидко відповіла я. — Просто знай, що я фанатка. Твої сюжети неймовірні. Хоча я б, мабуть, попросила тебе інколи робити фінали менш напруженими.

— І де ж у цьому сенс? — трохи нахилився ближче, і відстань між нами здавалася вже зовсім мізерною.

Моє серце зробило кульбіт. Я не знала, що більше вражало — його спокійний голос чи те, як його зелені очі, здавалося, заглядали прямо в душу.

Його обличчя стало серйозним.

— Можливо, це вплив мого батька.

— Він теж письменник? — я здивовано зиркнула на Рафаеля.

— Ні, але він був італійським поліціянтом. Коли я був дитиною, він розповідав мені історії про справжні розслідування. Деякі лякали, інші надихали. Думаю, звідти все почалося.

— Тобто, твій батько — справжній інспектор? Це звучить як сюжет для книги!

Він засміявся, і цей звук змусив мене почуватися тепліше.

— Так, справжній. Але зараз він уже на пенсії і вирощує виноград десь у Тоскані.

— Ти спілкуєшся з ним? — запитала я, не приховуючи зацікавлення. Можливо, не варто було запитувати таке, щоб не сполохати його. Сьогодні він сказав більше, ніж за всі три місяці знайомства.