Розділ 7

Олександра

Ми сіли у вітальні, поставивши замовлення на стіл біля дивану.

— Ти... — починає Рафаель, злегка нахиляючись до мене. — Можеш обрати фільм. У мене є підписка на Нетфлікс.

— Я? — перепитала я, зобразивши на обличчі вдаваний жах. — Відповідальність за вибір фільму на святковий вечір? Це надто серйозно. Що як ти не схвалиш мого смаку?

— Ризикну, — відповів він з такою впевненістю, що я ледве стримала сміх.

— Гаразд, — я взяла пульт і відкрила меню. — Так, які тут опції... може… Ні, це занадто клішоване. Цей…? Та ні, це вже для компаній, де всі напідпитку.

— У тебе є улюблені жанри? — запитав Рафаель, нахилившись трохи вперед.

— Люблю щось легке, романтичне, з ноткою комедії. Але сьогодні хочеться чогось затишного, — розмірковую я, гортала фільми, і врешті зупинилась на одному. —  Як тобі? Я його ще не бачила…

Рафаель лише злегка кивнув.

— Звучить... відповідно.

— Це не дуже ентузіастично, — помітила я, трохи примружившись.

— Просто думаю, що сюжет буде передбачуваний, але ти маєш рацію: вечір Нового року. Щось легке буде доречним.

Його майже академічний підхід до відповіді змусив мене тихо хихикати, але я стрималася.

— Добре, тоді вмикаю. Тільки попереджаю: якщо ти почнеш занадто багато критикувати сценарій, я вигоню тебе з твоєї ж квартири, — підморгнула я, і це викликало його ледь помітну усмішку кутиком рота. Ця усмішка — рідкісний подарунок, і я ловлю себе на тому, що хочу бачити її частіше.

Ми сидимо поруч, а екран випромінює м'яке світло, що перетікає в напівтемряву вітальні. Рафаель сидить поруч — його коліно майже торкається мого, і це відчуття викликає у мене дивний трепет.

На столі стояла таця із ролами, соусами та пляшкою білого вина, яке він знайшов десь у своїх запасах. Романтична мелодія фільму заповнила кімнату, а я відчувала, як моя увага ковзає з екрана на Рафаеля. Його профіль у теплих відтінках світла виглядав майже ідеально. Зосередженість на обличчі, легкий нахил голови, як у людини, яка звикла аналізувати все довкола.

Я зрозуміла, що більше спостерігаю за ним, ніж за фільмом, і спробувала зосередитися. Але ледь помітний запах його одеколону змішується з ароматом вина, створюючи дивну, але приємну комбінацію. Моє серце б’ється трохи швидше, ніж має, але я списую це на святкову атмосферу й легкий алкоголь у крові.

— А якби ти писав цей сценарій, то як би завершив? Щасливим фіналом чи... чимось більш реалістичним?

Його зелені очі на секунду затрималися на мені, і я відчула, як цей погляд проникає глибше, ніж я б хотіла зізнатися навіть собі.

— Реальність буває різною, Олександро. Але, думаю, іноді люди потребують щасливого фіналу, щоб повірити, що він можливий і в їхньому житті.

Його відповідь застала мене зненацька. У цьому було щось дуже особисте, щось, що змусило мене побачити Рафаеля не просто як мовчазного сусіда, а як людину, яка носить у собі цілий світ.

— Це гарно, — відповіла я тихо, повертаючись до екрана, але відчуваючи, як мої щоки починають тепліти. — Тобі не обов’язково називати мене так офіційно. Можна просто — Алекс, або Саша, як тобі зручно.

Я відвертаюся до столу, наливаю собі ще трохи вина, хоча знаю, що це не найкраща ідея. Алкоголь додає сміливості, але також розмиває межі, а поруч із ним це небезпечно.

— Саша, — і ця коротка форма моїм ім’ям розтікається по повітрю, накриваючи мене теплом.

Я помітила, що Рафаель тримає келих вина в руках, обережно крутячи його, але не роблячи ковтка. Його пальці — довгі, сильні — виглядали майже надто ідеальними, щоб бути реальними. Я вже збиралася щось відповісти, коли Манго знову стрибає йому на коліна, він ніжно гладить її, а його великі руки виглядають напрочуд ніжними. Я знову ловлю себе на думці, що хочу, щоб ці руки торкнулися мене. І від цього моя шия починає горіти.

«Олександро, зупинись! — картала я себе. — Це всього лиш твій сусід, який тимчасово прихистив тебе». Але ця думка не допомагає.

Рафаель раптом озивається:

— Ти дуже замислилась.

Я засміялась, намагаючись приховати свою нервовість. Наші погляди знову зустрічаються, і цього разу я не відводжу очей. Хвиля напруження між нами зростає, і я розумію, що повинна щось зробити, сказати щось, щоб розрядити цей момент. Але нічого не приходить у голову.

— Рафаелю, — почала я, але раптом зрозуміла, що не знаю, що саме хочу сказати.

Чоловік нахилився ближче, і мені здалося, що кімната стала меншою. Його голос, коли він відповів, був тихим, але в ньому звучала якась дивна впевненість.

— Так?

Мені хотілося сказати багато речей. Поділитися тим, як я завжди дивувалася його стриманості й загадковості. Як мені важко розуміти його, але водночас я не можу відірватися. Але всі ці думки змішалися в одну коротку фразу:

— Ти... дивний. Але це добре.

Він усміхнувся, і цього разу усмішка була справжньою, широкою, такою, що змінила весь вираз його обличчя.

— А ти яскрава. І це теж добре.

Я засміялася, і ця хвилина відчувалася такою справжньою.