Розділ 6

Олександра

Навіть те, як він сказав «Ти моя сусідка», звучало настільки сексуально, що мене кинуло в гарячку. Його голос глибокий і такий впевнений, що хочеться прислухатись, немов він читає заклинання.

Олександро, збери себе до купи.

Манго треться об його ногу, муркоче і, здається, абсолютно щаслива. Я заздрю їй до болю, відчуваючи таку ж саму спокусу пригорнутись, сховатися у цих чудових відчуттях. Я ненавиджу себе за те, що так ведуся.

— Але хіба у тебе немає когось, з ким ти будеш святкувати Новий рік? — питаю, сподіваючись відволіктися від думок про те, наскільки чудово мають вигляд його груди та руки в чорному гольфі.

Можливо, в нього є інша жінка? Подруга?

— Я не… Ні, немає, — Рафаель ледь помітно хитнув головою.

Не усміхайся, Олександро. Не радій.

— Що ти... ти б хотіла перекусити... не знаю? — повільно промовляє Рафаель, ніби зважуючи кожне слово, ніби це частина якогось важливого діалогу, який він пише у своїх детективах.

Я ховаю усмішку, прикушуючи нижню губу, а потім облизую. Опускаю очі до Манго, яка віддано сидить біля його ноги, мов його, а не моя кішка.

— Перекусити? — перепитую, дивлячись на нього з-під вій.

— Так. Ну, якщо ти не проти. У мене є... щось. Але краще замовити доставлення з ресторану.

Я кивнула, намагаючись приховати легкий трепет.
— Я насправді так і не встигла поїсти. Коли замовила рол... — почала я, але замовкла, бо Рафаель раптом повернувся й рушив до кухні, залишаючи мене стояти розгубленою у вітальні.

Через тридцять секунд він повернувся.

— Ось, — промовляє він, простягаючи мені свій телефон. — Замов, що хочеш.

Я дивлюся на нього, а потім на телефон, вагаючись. Його руки великі, сильні, але тримають пристрій акуратно, немов він щось тендітне.

— Серйозно? — питаю я.

Він злегка нахиляє голову, як це завжди робить, коли хоче щось пояснити чи переконати.

— Ти ж сказала, що голодна. Чому б не замовити те, що тобі смакує?

Цей чоловік зводить мене з розуму. Навіть його звичайні фрази змушують відчувати, ніби це частина чогось глибшого. Це, мабуть, тому що він гарно володіє мистецтвом слова.

— Добре, — погоджуюсь, беручи телефон. Наші пальці на мить торкаються, і цей випадковий дотик змушує мене затамувати подих.

Рафаель сідає в крісло навпроти мене й перехрещує руки на грудях, спостерігаючи. Манго тим часом стрибає й вмощується йому на коліна, муркочучи, наче вона в райському куточку.

— Навiть кiшка мене зраджує, — зауважую я, намагаючись приховати нервозність, вводячи замовлення.

Мої думки крутяться, мов сніжинки за вікном.

— Що любиш їсти? — питаю, намагаючись зробити розмову легшою.

— Все що завгодно. Я не перебірливий, — відповідає Рафаель, його голос звучить на диво м'яко. — Ба більше, можу їсти роли, якщо хтось вирішить замовити.

Його погляд зустрічається з моїм, і я відчуваю, як моє серце прискорює хід.

— Роли теж будуть, — киваю я.

Через кілька хвилин замовлення оформлене, і я кладу телефон на столик. Ми сидимо мовчки, але ця тиша зовсім не напружена. Це як пауза у симфонії, момент для затриманого подиху.

— Дякую, що впустив мене, — кажу я, відчуваючи, як слова наче самі прослизають з вуст.

— Ти моя сусідка, Олександро. Це... нормально.

Я б хотіла, щоб причина була не тільки в сусідстві, а в тому, що він бачив у мені жінку. Не просто ту дещо дурнувату дівчину, яка іноді забуває слова в його присутності, а когось, хто може його зацікавити. Хтось, хто може зламати його стриманість.

— Рафаелю, я почуваюся винною.

— Чому? — він нахиляє головою, дивлячись на мене своїми проникливими зеленими очима. Його сильні руки ніжно та повільно гладять Манго, це виглядає напрочуд дивно та природно, ніби так і повинно бути.

— Бо я... я вiдволiкаю тебе вiд Нового року. Ти мiг би зараз…

— Я мiг би зараз сидiти один i дивитись на екран ноутбука, — вiдрубує. — Тож не варто. Ти не вiдволiкаєш.

Рафаель дивився на мене з тим самим спокійним виразом обличчя, але в його очах, таких глибоких і загадкових, було щось, що змушувало моє серце пропускати удари. Ця тиша між нами була напружена, як струна гітари, яку ось-ось торкнуться пальці.

— Якщо ти так кажеш… Але все одно, дякую.

Він кивнув, ніби приймаючи мою вдячність як щось буденне. А потім, здавалося, повністю перемикнувся на Манго, що задоволено розтяглася у нього на колінах. Її голова підіймалася й опускалася під його рукою, а муркотіння лунало настільки гучно, що я ледь стримувала сміх.

— Вона тебе обожнює, знаєш?… — сказала я, намагаючись хоч якось відволіктись від того, наскільки прекрасно виглядає Рафаель у цій затишній атмосфері.

Він підняв на мене очі, підкреслено серйозно.

— Тож, Олександро, ти часто проводиш Новий рік у... таких обставинах? — запитує, піднімаючи одну брову.

Я хихикаю, нервово згадуючи, як одного разу зіпсувала власну святкову вечерю й лишилася без електрики.

— Ні, зазвичай у новорічні свята я в яскравому костюмі зайця чи сніжинки розважаю дітей у дитбудинку і танцюю з ними. А потім намагаюсь додому встигнути до бою курантів, але зазвичай вже занадто втомлена, щоб щось святкувати.

Його губи ледь помітно вигинаються в усмішці.

— А зараз ти чому не працюєш?

— Відпустила собі маленьке свято. Хотіла провести час вдома, відпочити. Ну, як бачиш, вдома у сусіда, — я сміюся, намагаючись приховати незручність.

— Схоже, ти не вмієш сидіти без діла, — зауважує Рафаель.

— Та ще й як не вмію! — жартома погоджуюсь.

Його слова пронизують мене. Не знаю, чи це легкий жарт, чи щось серйозніше, але я не встигаю роздумувати, бо дзвонить домофон.

— Це, мабуть, доставлення, — кажу я, намагаючись приховати своє хвилювання.

Рафаель встає, і його рухи такі плавні, що я ненароком затримую погляд. Манго зіскакує й одразу прямує за ним, мов маленький охоронець.