Розділ 5

Рафаель

Слюсар приїхав досить швидко. Занадто швидко. Чому в Новий рік немає заторів? Він був невисокий, із густими чорними вусами та невдоволеною мінливою усмішкою.

— Доброго вечора, — загарчав слюсар, витягаючи інструменти. — Паспорт чи документи маєте?

Олександра зніяковіло подивилася на мене, а потім розгублено повела плечима.

— Без документів? Ні-ні, пані… Як ви там сказали? Олександра? — чоловік трохи нахиляв голову вбік, мов був певен, що її ім'я теж підробка.

— Усі мої речі залишилися у квартирі. У тому числі паспорт.

— Зрозуміло, — відповів чоловік, заклавши руки в боки. — Але без документів я нічим не допоможу. Це ж кримінальне порушення — влізти в чужу квартиру без дозволу власника.

Вона похитала головою.

— Її немає в місті. Вона поїхала у  інше місто святкувати Новий рік з дітьми.

Слюсар стенув плечима, від чого його худорлява фігура здавалась ще меншою.

— От коли власниця подзвонить мені або сама сюди прийде — тоді я відчиню. Зараз — вибачте.

Maledetto burocrate[1]. Я ж бурмотів це собі під ніс, коли вона сумно подякувала чоловікові й ми рушили назад до моєї квартири. Вона обіймала себе руками ще сильніше, її щоки набули червонішого відтінку, а я йшов поруч, борючись із двома половинами своєї душі: однією, яка шукала приводу залишити її довше, і другою, яка кричала, що я, чорт забирай, повинен поводитись як дорослий, а не закоханий ідіот.

Ми повертаємося до моєї квартири, і її нерішучість буквально витікає з кожного її жесту. Вона намагається поводитися легко, розслаблено, але я бачу, як тре пальцями зап’ястя, як дивиться у підлогу. Це її нервує.

Це мене заводить.

— Дякую, — пробурмотіла вона, коли я запропонував зайти.

— Це нічого, — кажу я. Я зовсім не збираюся говорити, що цей хаос став для мене подарунком. Що кожна її хвилина тут — як новорічний сюрприз.

— Рафаелю, — обережно каже дівчина, — ти можеш позичити мені телефон? Я подзвоню... комусь.

У її голосі — слабкість. Щось у її тоні змушує мене напружитися.

— Комусь? — перепитую я, трохи насмішкувато. Це моя захисна реакція.

Олександра опускає погляд.

— Так. Просто... я не хочу тебе турбувати чи дратувати.

Cazzo. Її відверта щирість коле гостріше ножа. Хіба вона справді думає, що мене це дратує? Анітрохи. Це навіть весело, це... мило. Це вона.

Я можу годинами слухати її нестримні промови, кумедні зауваження і дитячі жарти (хто ще цитує мультфільми?), захоплено спостерігати за тим, як вона жестикулює, забуваючи про те, що пів світу може її бачити. Я дивився кожне її відео. Навіть ті, які за всіма параметрами не мали мене цікавити. Якось вона опублікувала щось на зразок уроку макіяжу, і, Dio, я передивився його тричі. Чомусь це захопило мене. Як вона акуратно торкалася свого обличчя кистями, підбирала кольори, сміялася з невдалого підбору тону чи розповідала якусь історію про смішний випадок пов’язаний з її роботою. Хоча вона й без макіяжу прекрасна. Щобільше, я завжди намагався знайти кадри, де її обличчя найприродніше: злегка розпатлане волосся, жодних фільтрів і косметики.

А зараз я стою та уявляю, як хапаю її за тонкий зап'ясток, змушую замовкнути поцілунком, але натомість я лише глибоко вдихаю.

— Ти не дратуєш мене, — кажу я холодніше, ніж хотілося. — Але в мене виникає одне питання: комусь це... кому саме? У тебе є хтось, хто прийде і допоможе?

Вона розгублено дивиться на мене, наче я спіймав її за руку на злочині.

— Це неважливо, — бурмотить вона.

Вона бреше. Або ж наполовину. Я відчуваю це майже фізично. У неї немає нікого, до кого вона могла б звернутися в цей момент, і це змушує мене відчути несподіваний біль. Хіба вона не заслуговує на когось? На того, хто буде поруч, коли світ рушиться? Невже в цієї дівчини, що дарує веселощі сотням дітей у костюмі принцеси, яка створює сміх у блогах і змушує весь світ яскравіти, нема жодної людини, до якої можна було б звернутися в скрутний момент?

— Отже, немає нікого? — нахиляючись до неї трохи ближче.

Її очі блимають, як два маленьких вогники. Її пухкі губи розкриваються. Dio mio, ці губи. Вона на секунду виглядає абсолютно загубленою.

Тільки б не зірватися, Рафаель, тільки б не витріщатися на неї, як зачарований підліток.

— Чому це тебе так цікавить?

Тому що, cara mia[2] , це мене стосується. Ти зараз у моїй квартирі. Я тобі допомагаю. І я хочу знати: кому мені доведеться змагатися за цю честь?

— Я не чудовисько, Олександро. Я не буду виганяти тебе кудись, де небезпечно. Ти моя сусідка.

[1] Maledetto burocrate – "Клятий бюрократ".

[2] Cara mia – "Моя дорога" або "моя люба".