Розділ 4

Рафаель

Cazzo[1]! Ця жінка вбиває мене. Не буквально, звісно, але кожного разу, як вона потрапляє в поле мого зору, мій мозок перестає функціонувати нормально. Вона… як вибух кольорів у чорно-білій кімнаті.

Моя рука зависла над телефоном. Моє серце гупало, як у хлопчиська, котрий уперше закохався. Мені було смішно і трохи соромно — двадцять дев’ять років, Рафаелю, будь мужиком! Я подзвонив слюсарю, хоча кожна клітина мого тіла кричала не робити цього. Мрія про цей момент жила в мені вже три місяці, відколи я вперше її побачив. Три місяці, наповнені дурними надіями та стриманими поглядами, які не мали прослизати крізь щити моєї самовпевненості. Щоночі уявляв, як вона заходить у мою квартиру, хоча б ненадовго. І ось, цей момент настав.

Така мила та приваблива. Її щоки — ніби два стиглі персики, вкриті ніжно-рожевим рум’янцем, що здавалося яскравішим у світлі настільної лампи. Каро-зелені очі виблискували, мов коштовності, на довгих густих віях, які легко могли зачарувати будь-кого. Світле волосся спадало на плечі, обрамляючи її обличчя, наче сяйво навколо святої. Її носик був трішки кирпатим, таким, який хотілося поцілувати з м’яким смішком, щоб побачити її сором’язливу усмішку. Але найбільше мене бентежили її губи. Форма серця, досконалі, із тією рожевістю, яка виглядає так природно і спокусливо. Особливо коли вона їх облизувала… Dannazione[2], як вона це робила зараз. Кожного разу викликаючи бажання доторкнутися до них і дізнатися, чи вони такі ж м’які на дотик, як на вигляд. І все це — настільки чарівно просте, але водночас таке вишукане. Вона була незбагненним поєднанням жіночності й сили, м’якості й стриманого виклику.

— Рафаель? — її голос вивів мене зі стану трансу.

— Що? — вирвалось занадто різко. Я злегка нервово поправив рукав гольфа, ніби це могло хоч якось приховати бурю всередині. — Так, звісно.

Її вираз обличчя залишився теплим, але в очах промайнула іскра нерозуміння. Схоже, мої думки починали відображатися на обличчі. Я примусив себе відвернути погляд і стиснув кулаки. Це вже переходило всі межі.

Я навіть підписався на її соцмережі під вигаданим нікнеймом. Oh, mio Dio[3]. Як клятий сталкер. Кожного ранку й кожної ночі перевіряв її нові пости.

— Я запитала, чи не сказав він, коли приїде? — її голос пробрався крізь шар мого самозаглиблення.

— Ах, точно. Слюсар… — я відкашлявся, намагаючись виглядати невимушено, хоч уся моя впевненість, здається, випарувалась із голови. — Він сказав, що буде через десять хвилин.

— Чудово.

Можливо, їй просто хотілося швидше владнати цю справу й повернутися до своїх справ. Напевно, їй навіть не спадало на думку, як близько до божевілля мене підштовхує її присутність.

— Щось не так? — вона помітила мій пильний погляд і трохи нахилила голову, піднявши брови.

Dannazione! Знову! Я швидко опустив очі й кивнув.

— Ні, усе добре. Просто задумався, — моя відповідь прозвучала глухо, і я вилаяв себе за цей відверто жалюгідний стан. Рафаелю, витримка, uomo mio[4]. Ти ж не новачок у цих справах. Але коли мова йде про неї…

— Складний день?

— Можна й так сказати, — відповів я, йду на кухню, залишаючи її у вітальні, аби уникнути спокуси ще раз поглянути на неї. Dio mio, ця квартира ніколи не відчувалася такою малою.

Я стояв на кухні, притулившись до стільниці. Мої руки машинально теребили край рушника, поки я намагався зібрати докупи свої думки. Я чув її у вітальні, але сил змусити себе повернутися поки що не вистачало.

— Рафаель, — долинув її голос.

Я повернув голову у бік звуку, але не встиг навіть кроку зробити, як почув глухий звук падіння.

— Олександро?! — я кинув рушник і майже бігом опинився у дверях кухні.

Вона лежала посеред кімнати, розкинувшись зіркою на підлозі, її світле волосся розсипалося навколо, а поруч задоволено сиділа Манго, ніби це була її маленька витівка.

— Олександро, ти як? — я нахилився, намагаючись роздивитися її обличчя. Вона не підіймала голови, залишаючись у тій самій позі.

— Я... — її голос був приглушеним і трохи жалісним. — Удай, що я померла. А ще краще виклич клінінгову компанію, щоб вони прибрали мій труп.

На секунду я завмер, але її тон був настільки драматичний, що розрядив напруження вмить.

— Serio? — кутики моїх губ зрадливо дрижали.  — Вибач, але мені здається, що це не в їхньому списку послуг.

— Тоді принеси ковдру. Я лежатиму тут вічно.

Її запах знову вдарив мені в ніс, заполонивши легені — солодкий, із нотками свіжості, неначе щойно розкритий бутон квітки. Я обережно простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися, але вона залишалася нерухомою. Манго тим часом вирішила, що тепер настав час лягти їй на спину, додавши до цього моменту ще більше абсурдності.

— Гаразд, Манго, ти явно не допомагаєш, — промовив я, знімаючи кішку з її спини і кладучи її на диван.

Я легенько доторкнувся до плеча Олександри, і відчув, що вона прохолодна. Це змусило мене гостро відчути докори сумління. Tu sei un idiota[5]. Треба було одразу дати їй щось тепле.

Ця жінка вкорочує мені життя не тільки своєю красою, але й умінням викликати в мені відчуття провини.

— Ти ж замерзла, — тихо пробурмотів я, майже сам до себе.

Ця дівчина носить рожеву майку, яка, здавалося, створена тільки для того, щоб випробовувати моє терпіння. І ці короткі шорти, які, схоже, були зшиті зі снами грішників. Як я взагалі мав тримати себе в руках? Мені просто варто виколоти собі очі.

— Трохи, — зізналася дівчина, підіймаючи погляд і усміхаючись. Dolcezza[6]. В таку положені я мимовлі уявив, що вона прокидається такою в моєму ліжку вранці. Бажано кожного ранку до того моменту, поки я не помру.

Це «трохи» легко могло перетворити мене на того типового італійця, який миттю пропонує свою кров, свій будинок і навіть останню тарілку пасти, лише щоб врятувати даму в біді.