Глава 3. Підвал і голоси звірят

Глава 3. Підвал і голоси звірят

Темрява підвалу була густою, мов чорнило. Кам’яні стіни холодно відлунювали кожен їхній рух. Лянь стояла рівно, наче на варті, а Туліо нервово ходив уздовж стіни, шукаючи вихід.

— Вони хочуть зламати Марію, — тихо сказала Лянь. — Але ми не дозволимо.

— І як ми виберемося звідси? — відповів Туліо, торкаючись сирих каменів. — У мене немає ключа, немає зброї.

Лянь глянула на нього холодно, але в її очах промайнув вогник рішучості.

— У мене є сила. І віра.

Туліо засміявся тихо, але не насмішливо — радше з надією.

— Ви дивовижна, генерал. Я починаю думати, що ми справді команда.

Лянь і Туліо стояли серед сирих кам’яних стін, коли раптом у кутку щось заворушилося. Звідти виглянули двоє маленьких створінь — кролиха Джулі та котик Оскар, улюбленці Марії.

— Геть звідси, гризуни! — різко махнула мечем Лянь, намагаючись відлякати їх.

Туліо не стримався й засміявся.

— Що тут смішного, Туліо? — гримнула вона, замахнувшись на нього мечем.

— Те, що ти так боїшся маленьких звірят, — відповів він, ледве стримуючи сміх.

Лянь нервово відвернулася.

— Я не боюся. Я їх ненавиджу. І взагалі, через тебе ми тут опинилися!

Туліо розвів руками.

— Не звинувачуй мене, генерал…

Лянь глянула йому прямо в очі.

— Лянь. Мене звати Лянь.

У цей момент кролиха Джулі підскочила ближче, її маленькі очі сяяли, а на ній було кумедне жовте платтячко. Вона заговорила людським голосом: 

—Часом не треба сваритися. Треба рятувати нашу подругу Марію!

Туліо остовпів, дивлячись на кролика, що розмовляє.

— Ви… ви розмовляєте? — прошепотів він, не вірячи власним очам.

Оскар, котик із смарагдовими очима, тихо муркнув і додав:

— Ми давно чекали вас. Лише разом ви зможете допомогти Марії.

Лянь стояла приголомшена, але в її серці вперше з’явилося відчуття, що ця місія — справді особлива.