Глава 2. Завірюха і заклик Зимелли

Глава 2. Завірюха і заклик Зимелли

Англія, 2025 р

Туліо разом із Лянь лежали на білому снігу. Холод пронизував їхні тіла, вітер ніс крижану метелицю, немов самі небеса хотіли випробувати їхню силу. Лянь першою розплющила очі, струсила з себе сніг і важко зітхнула.

— Фух… де я? — прошепотіла вона, озираючись.

Вона побачила поруч Туліо, який теж приходив до тями. Лянь, охоплена гнівом і розгубленістю, закричала:

— Ей! Де ми?!

Туліо скривився від її крику й відповів:

— Та не кричи ти так! Я сам не знаю, куди ми потрапили.

Вони обоє зрозуміли: світ навколо був чужим. Це була Англія, рік 2025-й. До Нового року залишалося лише два дні. Сніг сипав без упину, і холод змушував їх тремтіти.

Туліо підвівся, обтрусив плечі й глянув на Лянь із легкою іронією:

— Ну що, генерал, ти ж не чарівниця, щоб знати, де ми. Так що будь трохи м’якшою.

Лянь хотіла відповісти різко, але раптом повітря навколо засвітилося. Завірюха розступилася, і перед ними постала жінка неймовірної краси. Це була чарівниця Зимелла.

Її одяг сяяв синім кольором, немов нічне небо, розшите срібними зірками. Довга сукня хвилями спадала на сніг, а плащ із кришталевих іскор розвівався за спиною. Очі Зимелли світилися глибинною мудрістю, а голос лунав, як дзвін зимових дзвонів.

Лянь і Туліо на мить забули про холод, дивлячись на неї.

— Ви хто? Ви нас сюди перенесли? — суворо запитала Лянь.

Зимелла глянула на них спокійно й відповіла:

— Ви повинні виконати місію. Лише так ви зрозумієте, хто ви одне для одного.

Лянь зиркнула на Туліо. У глибині серця вона відчувала, що в ньому є щось більше, ніж здається. Але гордість не дозволяла їй це визнати.

— Я з ним на місію не піду, — різко сказала вона. — І взагалі, що вам потрібно?

Зимелла усміхнулася, ніби бачила крізь її холодні слова.

— У твоєму серці є чистота, Лянь. І ти вже відчуваєш щось до цього воїна.

Туліо, намагаючись зігрітися, підняв голову й промовив:

— Слухайте, генерал...

— Мене звати Лянь, — поправила вона суворо.

— А мене — Туліо, — відповів він із усмішкою.

Зимелла знову звернулася до них:

— Якщо хочете повернутися додому, ви повинні допомогти одній дівчині — Марії. Вона має поцілувати принца Еріка рівно опівночі на Новий рік. Лише тоді новорічне диво перенесе вас назад у ваш час. І тоді ви станете іншими — одне для одного.

Лянь замислилася. Вона не знала, що означає «стати іншими», але честь і обов’язок для неї були понад усе. Допомогти дівчині знайти щастя — це було справою честі.

— Я згодна, — сказала вона нарешті, її голос був твердим, але в очах з’явився теплий відтінок.

— Ну, гаразд, — додав Туліо, киваючи. — Виконаємо й повернемося додому.

Зимелла підняла руки, і заметіль закрутилася навколо них, немов оберіг.

— Тоді нехай любов переможе зло. Я вірю у вас.

Її постать розчинилася у світлі, залишивши Лянь і Туліо самих серед снігу.

Туліо глянув на Лянь і тихо промовив:

— Ну що ж, генерал… виконаємо місію, а там побачимо.

Лянь глянула на нього грізно, але всередині відчула дивне тепло. Вона пішла вперед, а Туліо пішов за нею, думаючи: «У ній є щось неймовірне… сила, яку я ще не бачив».

Вітер стихав, і Лянь разом із Туліо йшли мовчки крізь сніг, залишаючи за собою довгі сліди. Їхні думки були важкі, кожен намагався збагнути, чому доля кинула їх у цей чужий світ.

Раптом перед ними з’явилася дівчина — юна, років сімнадцяти. Вона посковзнулася й впала на льоду, розсипавши з рук старі речі. Її руде волосся сяяло, немов полум’я серед білого снігу, а очі світилися смарагдовим блиском. Вона була прекрасна, але в її погляді відчувалася втома й біль. Це була Марія.

З високого балкона дві двоюрідні сестри почали кричати на неї:

— Маріє, почисти туфлі! Винеси сміття! — їхні голоси були злі й насмішкуваті.

Туліо стиснув кулаки, готовий кинутися на захист дівчини. Лянь здивувалася його пориву, але швидко зупинила: 

— Нас побачать. Ми повинні спостерігати.

— Ви безсердечна, — тихо кинув Туліо.

Лянь глянула на нього холодно:

— Я просто дивлюся вперед.

Марія, бідна й принижена, піднімала з землі сміття й туфлі, намагаючись виконати накази. Її руки тремтіли від холоду, але вона мовчала.

Невдовзі з міста повернулася тітка Шарлотта. Побачивши безлад, вона закричала:

— Маріє! Ти не почистила туфлі! Швидко! Мої дочки не повинні чекати на тебе!

Марія схилила голову й тихо відповіла:

— Так, тітонько… я швидко все зроблю.

Вона почала терти туфлі, а сльози змішувалися зі снігом. Лянь і Туліо спостерігали з висоти пагорба.

— Ви перевершуєте залізо по жорсткості, — прошепотів Туліо, дивлячись на Лянь.

— Нудно пояснювати, — відповіла вона холодно. — Але ці погані дівчата задумали щось лихе проти Марії.

Тітка Шарлотта, заздрячи красі дівчини, яку не мали її власні дочки, вирішила принизити Марію ще більше. Вона наказала їй працювати без відпочинку, щоб зламати її дух.

Марія ж вірила, що колись рідні повернуться й врятують її. Але поки вона залишалася самотньою, під владою жорстокої тітки й злих сестер.

Лянь і Туліо мовчки дивилися на цю сцену. У серці Лянь зароджувалося щось нове — співчуття. А Туліо вже відчував, що їхня місія починається саме тут.

Лянь і Туліо, сховавшись у тіні, підслухали розмову тітки Шарлотти. Її голос лунав різко й владно, а поруч стояли її дочки — двоюрідні сестри Марії.