Глава 1. Темниця і сміх чужинця 

Глава 1. Темниця і сміх чужинця 

Лянь Чжао увійшла до темниці. Кам’яні стіни відлунювали її кроки, немов відлуння давніх битв, а смолоскипи кидали тремтливі тіні, що танцювали на обличчі полоненого. Повітря було важке, насичене запахом крові й сирості.

Туліо вже мав перев’язані рани, але його постава залишалася гордою. Він сидів, спершись на холодний камінь, і дивився прямо на Лянь, ніби на екзотичне видіння, якого йому ще не доводилося бачити.

— Чому ти був із монголами? Хто ти? — холодно запитала Лянь, її голос лунав, як удар меча об щит.

Туліо ледь усміхнувся, і ця усмішка була викликом.

— Вам стало цікаво? — промовив він тихо, але впевнено.

Усмішка роздратувала Лянь. Вона вихопила меч, і його лезо блиснуло в світлі смолоскипів, відбиваючи полум’я. Вона наставила його прямо на чужинця.

— Отже, ти воїн?

Туліо, хоч і ослаблений, але не зломлений, відповів:

— Так, я воїн. Я заблукав.

— Ти з ними заодно? — голос Лянь був суворий, наче крига. — Ти їхній раб?

— Раб? — обурився Туліо, його очі спалахнули гнівом. — Вони взяли мене в полон. А тепер ви, китаянка, тримаєте мене тут.

Лянь вдивлялася в його очі, намагаючись зрозуміти: він бреше чи справді потрапив у пастку. Її серце залишалося холодним, але глибоко всередині вона відчувала — він не винен.

— Відпустіть мене, — благав Туліо, його голос став м’яким, майже людяним. — Я не розкажу, що було, але я не ворог.

— Ні за що, — різко відповіла Лянь. — Ти залишишся тут. Ніхто за цими стінами не вибирається.

Туліо раптом засміявся. Його сміх був тихим, але впевненим, і він відлунював у кам’яних стінах, мов виклик.

— Що смішного? — гримнула Лянь, її голос рознісся темницею, наче грім.

Він глянув на неї ніжно й тихо сказав:

— Ви прекрасні, коли ви така злюка.

Слова роздратували Лянь ще більше. Вона відчула, як щось невідоме ворухнулося в її серці, але одразу заглушила це почуття холодною дисципліною. Вона кинула наказ воїнам китайською, щоб вони пильнували полоненого.

Та раптом підлога під їхніми ногами засвітилася. Камінь почав світитися, немов розпечене золото, і магічна сила охопила простір. Світло розтікалося по стінах, перетворюючи темницю на сяючий храм.

Воїни закричали, намагаючись утримати генерала, але було вже пізно. В одну мить Лянь разом із Туліо зникли крізь сяйво, немов їх поглинула інша реальність.

— Генерал зник… разом із полоненим! — вигукнув один із воїнів.

— Невже чужинець викрав нашу Лянь Чжао? — інший схопився за меч.

— Швидше, знайдіть їх! — пролунало в темниці, але відповіді вже не було.

Лише камінь світився ще кілька секунд, а потім згас, залишивши воїнів у темряві й страху.