Пролог

Пролог

Рік був 221 до нашої ери. Велика стіна тільки здіймалася над горами й пустелями, немов кам’яний дракон, що простягнув свої кам’яні хребти крізь безкраї простори. Її башти ще пахли свіжим деревом і димом від вогнищ, де грілися вартові. Каміння було нове, ще тепле від рук майстрів, які вкладали його з молитвою про силу й захист.

На чолі війська стояла генерал Лянь Чжао. Її постать була величною: у броні, що відбивала світло зимового сонця, вона нагадувала саму стіну — непохитну й холодну. Її очі сяяли крижаним спокоєм, а серце було закуте в дисципліну. Для Лянь не існувало ніжності чи любові — лише обов’язок, честь і залізна воля.

Коли розвідники донесли про наближення монгольських загонів, Лянь підняла знамено. Її голос лунав, мов удар гонга:

— Воїни! Ми — стіна, ми — захист! Ніхто не пройде крізь нас!

Армія рушила в похід. Під її командуванням воїни рухалися чітко, мов єдиний механізм. У битві вони билися без страху, і земля тремтіла від тупоту коней, від криків переможених. Лянь вела їх уперед, її меч сяяв, мов блискавка, і кожен ворог, що ставав на шляху, падав під її ударами.

Коли поле бою стихло, серед повержених Лянь помітила одного чужоземця — пораненого іспанця на ім’я Туліо. Його обличчя було вкрите пилом і кров’ю, але очі палали вогнем, що не мав нічого спільного зі страхом. Він дивився прямо на неї, ніби кидав виклик.

Лянь глянула на нього холодно, з прищуром. Вона терпіти не могла, коли чужинці втручалися в її світ.

— Замкніть його в темницю, — наказала вона голосом, що не допускав заперечень. — Чекайте моїх вказівок.

Воїни схопили Туліо, але він не опирався. Його погляд залишався гордим, і це дратувало Лянь. Вона вже відходила, та раптом зупинилася. Її очі ще раз зустрілися з його очима. У них було щось незрозуміле — не жалість, не страх, а дивна сила, яка змусила її серце на мить здригнутися.

— Перев’яжіть його рани, — промовила вона тихо, майже неохоче. — Він потрібен мені живим.

І в ту мить Лянь сама не зрозуміла, чому сказала ці слова.