Розділ 30

Ранок настав без золота.

Без божественного сяйва, без співу муз, без відлуння молитов.

Сонце зійшло просто —
як сходить над полем після дощу.

Афродита прокинулась від холоду каменю під долонями. Не від страху — від присутності реальності. Вперше за тисячоліття світ не підлаштовувався під неї.

І вона… не хотіла, щоб підлаштовувався.

Кайрон стояв біля входу в печеру, дивлячись на обрій. Його постава була напруженою — не як у воїна перед боєм, а як у чоловіка, що знає: назад дороги немає.

— Вони більше не кличуть тебе, — сказав він, не обертаючись.

Афродита прислухалась.

Тиша.

Ні шепоту жерців.
Ні ниток бажання, що колись тягнулися до її серця з кожного куточка світу.

— Я знаю, — відповіла вона.

Вона підійшла до нього і стала поруч. Не над ним. Не перед ним. Поруч.

— Коли я була богинею, — мовила вона, — любов була законом. Вона підкорялась мені.
Тепер… — Афродита приклала долоню до грудей. — Тепер вона не слухається. І саме тому вона справжня.

Кайрон глянув на неї уважно.

— Ти не боїшся втратити все?

Вона усміхнулась — не тією усмішкою, від якої падали імперії, а тією, що народжується з болю і вибору.

— Я вже втратила. І вперше нічого не хочу повернути.

У той самий момент десь далеко, на Олімпі, щось зламалося остаточно.

Статуя Афродити в головному храмі дала тріщину — від серця до ніг. Жерці впали на коліна, але не від страху.

Від розуміння.

— Вона пішла, — прошепотіли вони. — І більше не повернеться.

Не як богиня.

Не як ідол.

Афродита відчула це — не болем, а полегшенням. Наче важкий вінок упав з голови.

— Я більше не належу богам, — сказала вона вголос. — І ніколи не належала людям.
Я належу вибору, який зробила.

Кайрон узяв її руку.

— Тоді йди зі мною, — сказав він. — Не як богиня. Не як символ.
А як жінка, що обрала.

Вона відповіла стисканням пальців.

І коли вони рушили далі, світ не зупинився.

Він пішов за ними.

Бо любов, що не належить богам,
стає легендою.

---

Вони стояли на межі світу.

Не буквальній —
а тій, яку не видно очима.

Повітря було важким, мов перед грозою. Афродита відчувала це кожною клітиною: Олімп простягнув руку востаннє.

— Вони кличуть тебе, — сказав Кайрон, дивлячись просто перед собою. — Я відчуваю це.

Вона кивнула.

У грудях народжувався знайомий холод — не страх, а пам’ять. Про силу. Про вічність. Про те, ким вона була тисячі років.

— Вони повернуть мені все, — тихо промовила Афродита. — Крила. Сяйво. Безсмертя.
Вони скажуть, що це був лише… відступ.

Кайрон повільно повернувся до неї.

— А що заберуть?

Вона подивилась йому в очі.

— Тебе.

Слово зависло між ними, важке, як вирок.

— Я не маю права просити, — сказав він після паузи. — Я смертний. Моє життя — мить поруч із твоєю вічністю.

— Саме тому це не мить, — відповіла вона. — Саме тому це важливо.

Небо над ними здригнулося. На горизонті проступили золоті хмари — знайомі, величні, холодні.

— Якщо ти підеш, — продовжив Кайрон, — я не прокляну тебе. Я житиму з думкою, що був коханий богинею.

Афродита зробила крок уперед.

— А якщо я залишусь, — сказала вона, — я помру. Я зістарюся. Я зникну.

Він мовчав.

Вона торкнулась його грудей — туди, де билося серце, яке не знало вічності, але знало відвагу.

— Я була безсмертною, — промовила Афродита. — І ніколи не була такою живою, як поруч із тобою.

Голос із неба пролунав, як грім:

— ЗРОБИ ВИБІР.

Вона не дивилась угору.

Вона дивилась на Кайрона.

— Безсмертя без любові — це порожнеча, — сказала вона. — А любов без гарантій — це життя.

І вона відступила від світла.

Золоті хмари розсіялись.
Небо стало звичайним.

Афродита відчула, як щось остаточно відпускає її — не з болем, а з прийняттям.

Вона стала смертною.

По-справжньому.

Кайрон обійняв її — не як богиню, не як легенду.

Як жінку, що обрала.

І в ту мить світ зрозумів:

інколи найбільша сила —
це відмова від вічності
заради одного серця.

---