Розділ 27

Тартар здригнувся першим.

Не від удару — від рішення.

Коли Афродита стала між Аресом і Кайроном, сама тканина темряви напружилась, мов жива істота, що передчуває кров.

— Відійди, — востаннє попередив Арес.
Його голос був глухий, небезпечний. — Я не дозволю смертному забрати в мене те, що належить богам.

— Ти ніколи не мав того, що належить серцю, — відповіла Афродита.

Арес ударив першим.

Спис розсік повітря, вибухнувши полум’ям війни. Афродита не відступила — вона підняла руку, і світло, яке більше не було божественним, але стало справжнім, зупинило удар.

Вибух потряс Тартар.

Ланцюги на Кайроні розсипались із криком металу.

— Тепер, — прошепотіла Афродита. — Біжи.

Але Кайрон не рушив.

Він випростався.

Темрява злилася з ним, мов відповідь на довгу образу. У його погляді більше не було лише смертності — там з’явилось щось давнє, первісне.

— Ні, — сказав він. — Ця битва — і моя теж.

Арес розсміявся.

— Ти думаєш, можеш стояти проти бога війни?

— Я вже стою, — відповів Кайрон.

Він ударив.

Не мечем.
Волею.

Тартар розколовся. З тріщин вирвались тіні — не демони, а спогади знищених війн, поглинутих богами. Вони рвонули до Ареса.

— Що ти таке?! — заревів він.

— Той, кого ви створили, — відповів Кайрон. — Коли вирішили, що смертні — лише пішаки.

Небо над Тартаром розірвалось.

На полі битви з’явилися інші боги.

Аполлон — з луком світла, але з сумнівом у погляді.
Гермес — швидкий, але нерішучий.
Навіть Гера — холодна, мов вирок.

— Зупиніться! — наказав Зевс, грім зібрався в його руках. — Це зайшло надто далеко!

Афродита обернулась до нього.

— Ні. Це зайшло саме туди, де мало бути.

Грім ударив.

Кайрон прийняв його на себе.

Земля вибухнула світлом і тінню.

Коли пил осів, один із богів лежав нерухомо — його сяйво згасало, мов зірка, що втратила небо.

Безсмертя не врятувало.

Тиша після удару була страшнішою за крик.

Арес опустився на коліно.

Вперше — не як переможець.

Афродита стояла поруч із Кайроном, тримаючи його за руку.

— Запам’ятайте цю мить, — сказала вона богам. — Від сьогодні любов — не слабкість.
Вона — сила, що може вбити навіть вас.

І Тартар замкнувся.

Залишивши по собі одне питання, яке більше не можна було ігнорувати:

чи заслуговують боги на безсмертя,
якщо бояться вибору смертних?

---

Тиша в Тартарі була неприродною.

Не спокоєм — очікуванням.

Кайрон лежав на холодному камені, і світ здавався далеким, ніби він дивився на нього крізь воду. Кожен подих давався важко. Тіло було ще тут, але щось інше… відходило.

Він відчував це чітко.

Межу.

— Не смій, — прошепотіла Афродита, притискаючи його голову до себе. Її руки тремтіли, але голос був твердим. — Ти не маєш права залишити мене після цього.

Він ледь усміхнувся.

— Я не планував… — хрипло відповів він. — Але, здається, боги вирішили інакше.

Навколо них світ почав змінюватися. Темрява Тартару відступала, відкриваючи щось давнє — не покарання, а пам’ять світу. Тут народжувалися легенди. Тут смертні переставали бути лише смертними.

Афродита відчула це.

— Ні, — сказала вона різко. — Ти не їхня історія. Ти — мій вибір.

Вона схилилася над ним і торкнулася його грудей — туди, де серце билося нерівно, але вперто.

Її сила текла не як магія богині, а як любов жінки, що віддає все.

— Я відмовляюсь від решти безсмертя, — прошепотіла вона. — Якщо це ціна.

Світ затремтів.

Зевс, далекий і мовчазний, відчув цей крок — і вперше не втрутився.

Бо це вже не було питанням влади.

Це було питанням долі.

Кайрон раптом різко вдихнув.

Очі відкрилися — темні, глибокі, але з іскрою, якої не було раніше.

— Я бачу… — прошепотів він. — Шляхи. Можливості.

Він підвівся, повільно, немов світ звикав до нього наново.

— Я не стану богом, — сказав він твердо. — Але й не залишуся тим, ким був.

Афродита дивилась на нього зі сльозами й усмішкою водночас.

— Легенди народжуються саме так, — сказала вона. — Не з бажання влади. А з вибору.

Кайрон узяв її руку.

— Тоді йди зі мною, — промовив він. — Не як богиня. Як та, хто обрала.

І в цей момент світ визнав їх обох.

Не як порушників.
А як початок чогось нового.

Бо між життям і легендою
Кайрон зробив крок —
і забрав із собою любов.

---

Олімп зібрався в тиші.

Не урочистій — похоронній.

Золоті колони більше не сяяли. Світло тьмяніло, ніби саме небо соромилось дивитись на те, що ось-ось станеться. Боги сиділи на своїх місцях, але вперше їхні трони не здавалися вищими за долю.

У центрі залу стояли дві постаті.

Кайрон — з пораненим тілом, але випрямленою спиною.
Афродита — без крил, без сяйва, без корони.

І все ж… усі відчували: саме вони сильніші за всіх тут.

— Ти зрадила свою сутність, — холодно мовив Зевс. — Любов не має права обирати.

Афродита підняла голову.

— Тоді ви ніколи не розуміли, чим вона є, — відповіла вона тихо. — Любов завжди обирає. Саме тому ви її боїтесь.

Арес не витримав.

Він підвівся різко, броня задзвеніла, мов крик.

— Він — смертний! — вигукнув бог війни, вказуючи на Кайрона. — Він не мав права дивитись на тебе, торкатись, дихати одним світом з тобою!

Кайрон зробив крок уперед.

— А ти мав право володіти нею, наче трофеєм? — спокійно запитав він. — Страх — не кохання, Аресе. І ти це знаєш.

У залі пройшов шепіт.

Навіть Афіна не відвела погляду.

— Замовкніть, — гримнув Зевс.

Він дивився на Кайрона довго. Занадто довго.

— Ти став більше, ніж смертний, — сказав він нарешті. — І менше, ніж бог. Світ не знає, куди тебе подіти.

— Тоді дозвольте мені піти, — відповів Кайрон. — Я не прошу трону. Я прошу дороги.

Зевс повернувся до Афродити.