Розділ 26

Олімп спав.

Не сном — самовпевненістю.

Афродита стояла на краю мармурової тераси, де колись народжувалися бажання богів і смертних. Вітер грався її волоссям, а нічне небо здавалося надто близьким, мов слухало кожен подих.

Вона знала: ще крок — і дороги назад не буде.

Позаду пролунали кроки.

— Ти відчуваєш його, — сказав Аполлон. Не питання. Твердження.

Афродита не обернулась.

— Так.

— Тоді ти знаєш, чим це закінчиться, — продовжив він тихо. — Ти втратиш крило за крилом. Силу за силою. І, можливо… себе.

Вона заплющила очі.

Перед нею знову постав Тартар. Темрява. Кайдани. І він — нескорений, навіть зламаний тілом.

— Я втратила себе в той момент, — сказала Афродита, — коли перестала відрізняти любов від звички.

Аполлон мовчав.

— Я — богиня кохання, — продовжила вона. — Якщо я зречуся його, коли воно справжнє… тоді що від мене залишиться?

Вона повернулась до нього.

У її погляді не було страху. Лише ясність.

— Я йду до нього.

Аполлон стиснув губи.

— Це війна.

— Ні, — відповіла Афродита. — Це вибір.

Небо над Олімпом здригнулося. Далеко, майже нечутно, блискавка розсікла темряву.

У цей самий час у Тартарі Кайрон різко вдихнув.

Ланцюги навколо нього засвітилися — не золотом богів, а теплим, живим світлом. Вони ще тримали, але вже не були абсолютними.

— Вона йде… — прошепотів він.

Світ відгукнувся.

На Олімпі Зевс раптово підвівся з трону.

— Вона зробила вибір, — промовив він, і в його голосі вперше прозвучала не лють, а обережність.

Арес різко повернувся.

— Вона моя! — рикнув він.

— Ні, — холодно відповіла Гера. — Вона більше не належить жодному з нас.

Афродита ступила за межу світів.

Світло за її спиною почало гаснути, але попереду — у темряві — щось відповідало їй пульсом.

Коханням.

І коли богиня зробила свій вибір,
доля світів —
затамувала подих.

---

Межа світів розчинилась без звуку.

Афродита ступила вперед — і Олімп залишився позаду, мов сон, що втрачає силу на світанку. Світло згасало з кожним кроком. Золото під ногами змінювалось чорним каменем, холодним і живим, немов він пам’ятав кожен гріх, кожен крик, кожну зраду.

Тартар приймав неохоче.

Повітря стало важким. Тут не було неба — лише безмежна глибина, де темрява дихала й спостерігала. Шепіт підіймався знизу, торкався її свідомості.

Повернись…
Ти не належиш цьому місцю…
Ти втратиш усе…

Афродита йшла далі.

З кожним кроком щось у ній змінювалось. Сяйво зникало, але замість нього з’являлась інша сила — тиха, вперта, жива.

Любов не як дар.
Любов як вибір.

Перед нею постали брами Тартару — колосальні, з тріщинами, з яких сочилась темрява. Вони були замкнені не замками, а волею богів.

Афродита підняла руку.

— Я не прошу, — сказала вона. — Я приходжу.

Брами здригнулись.

У цей момент десь далеко Арес різко підвів голову.

— Вона пішла туди, — прошипів він. — Вона не мала права.

— Вона зробила вибір, — холодно відповів Аполлон. — Ти не зупиниш того, хто вже заплатив ціну.

У Тартарі Афродита ступила всередину.

Темрява зімкнулась навколо неї, але замість страху вона відчула відгук. Той самий пульс. Той самий ритм, що вона відчувала серцем.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Тримайся.

І в глибині темряви
Кайрон відкрив очі.

Бо навіть Тартар не може залишитися незмінним,
коли богиня приходить не як влада —
а як любов.

----

Арес відчув це миттєво.

Не як думку — як удар.

Наче щось вирвали з-під ніг, зруйнувавши порядок, у якому він завжди стояв переможцем. Повітря на Олімпі здригнулося, і в ту ж мить він зрозумів:
Афродита ступила за межу.

— Ні, — прохрипів він.

Його обладунки з’явилися навколо тіла, мов жива істота. Сталь, просякнута кров’ю війн, зімкнулась на плечах. Меч спалахнув червоним світлом.

— Вона не піде туди сама, — гаркнув він і з силою вдарив списом у мармур.

Земля затремтіла.

Зевс підвівся зі свого трону.

— Арес, — попередив він. — Тартар — не поле бою.

Арес обернувся, і в його очах палав не гнів — власницька лють.

— Вона моя, — сказав він низько. — І я заберу її. Навіть якщо доведеться пройти крізь темряву.

— Це вже не твоя війна, — втрутилась Гера.

— Усі війни — мої, — кинув Арес і рушив геть.

Він не чекав дозволу.

Коридори Олімпу розступалися перед ним, ніби пам’ятали кожен його крок. Коли він досяг межі світів, повітря було розірване — Афродита вже пройшла тут.

Арес стиснув щелепи.

— Ти не втечеш від мене, — прошепотів він у порожнечу.

Він ступив у розлом.

Темрява зустріла його без страху. Тут не було поклоніння. Не було шани. Лише холод і тиск, що випробовував навіть богів.

Арес ішов, залишаючи за собою слід війни.

Його присутність змушувала Тартар ворушитись, але темрява не корилась. Вона лише спостерігала.

— Віддай її, — рикнув він у пітьму. — Вона належить богам!

Відповіді не було.

Лише далекий, ледь відчутний пульс, який не мав нічого спільного з війною.

І вперше за багато століть Арес відчув не азарт.

А загрозу.

Бо він ішов не за богинею,
а назустріч вибору,
який не можна відібрати силою.

---

Тартар розкрився перед нею повністю.

Не як в’язниця — як випробування.

Афродита стояла серед темряви, що тиснула на легені й думки. Тут не діяли закони Олімпу. Тут не було поклоніння богам. Лише правда — оголена, без прикрас.

Вона відчула його ще до того, як побачила.

Кайрон.

Закований, виснажений, але не зламаний. Ланцюги тягнулися від його тіла в саму пітьму, немов Тартар хотів залишити його собі назавжди.

— Кайроне… — її голос тремтів, але не зламався.

Він підняв голову.

Його погляд зустрів її — і в цю мить біль відступив.