Розділ 25

Афродита стояла перед дзеркалом, у якому не відбивалось обличчя.

Так було завжди: дзеркала богині кохання показували не зовнішність, а сутність. Бажання. Потяги. Те, що інші боялися назвати.

Сьогодні дзеркало було темним.

Вона торкнулася грудей — і відчула пульс. Не божественний. Не холодний.
Живий.

— Ні… — прошепотіла вона.

Її крил уже не було. Вони зникли разом із правом літати між світами, але це… це було інше.

Афродита заплющила очі.

Перед нею з’явився образ — Кайрон, закутий у кайдани, з кров’ю на губах і тим самим поглядом, який не зламали навіть боги.

І тоді вона зрозуміла.

Правда вдарила сильніше за будь-яке прокляття.

— Я більше не безсмертна… — сказала вона вголос.

Не повністю.

Кохання смертного змінило її.
Не тіло — долю.

Вона впала навколішки.

Бо богиня, що дозволила собі любити по-справжньому,
перестає бути богинею в очах Олімпу.

Тим часом у залі Ради Аполлон раптово схопився.

— Щось змінилось, — сказав він різко. — Пророцтво… воно рухається.

Оракул заволав, мов його роздирали зсередини.

— Вона не просто зрадила! — кричав він. — Вона зв’язалась!
Кров богині й смертного… це новий шлях! Новий кінець!

Зевс підвівся з трону.

— Говори чітко.

Оракул, тремтячи, підняв голову.

— Якщо Афродита зробить ще один крок… Олімп втратить те, що вважав вічним.

У залі запала тиша.

Арес повільно стиснув кулак.

— Вона моя, — прошипів він. — Вона не посміє.

Аполлон подивився на нього з холодною ясністю.

— Ти вже запізнився, боже війни.
Вона обрала не тебе.

Арес різко розвернувся й рушив геть.

Він ішов коридорами, які тепер здавалися вузькими, мов пастка.

— Ти ще згадаєш, хто ти, — сказав він у порожнечу. — І кому належиш.

Але Афродита в цей момент дивилась у темне дзеркало — і бачила не богиню.

Вона бачила жінку, яка здатна втратити все
заради одного імені.

— Якщо безсмертя — ціна… — прошепотіла вона.
— Я заплачу.

І десь у темряві Тартару
Кайрон раптом підвів голову.

Бо правда, яку не можна знищити,
завжди знаходить шлях.

---

Тартар дихав темрявою.

Кайрон висів у повітрі, скутий ланцюгами, що були холодніші за смерть. Вони впивались у зап’ястки, у груди, у спину — не лише в тіло, а й у волю. Це були кайдани богів, створені не для того, щоб стримувати силу, а щоб позбавляти надії.

Він не рахував часу.

У Тартарі час не мав сенсу.

І все ж… щось змінилось.

Кайрон здригнувся.

Не від болю.
Від тепла.

Воно прийшло раптово — тихе, ледь відчутне, мов дотик, якого не мало бути. Немов хтось поклав долоню йому на груди зсередини.

— Афродито… — видихнув він.

Ім’я вирвалося саме. Без думки. Без надії.

Ланцюги дзенькнули, ніби щось у них відгукнулось.

Він заплющив очі — і побачив її.

Не тілом.
Суттю.

Вона стояла серед світла, яке тьмяніло, але не гасло. Без крил. Без корони. І з болем у погляді, що був гострішим за будь-який клинок.

— Ти жива… — прошепотів він.

І в ту ж мить відчув відповідь.

Не словами.
Пульсом.

Її серце билося в унісон із його.

Кайрон стиснув зуби. В грудях стискалось щось нове — не гнів, не страх.

Рішучість.

— Вони можуть закувати мене, — тихо сказав він темряві. — Але якщо ти відчуваєш мене… значить, я ще не зламаний.

Темрява навколо заворушилась.

Одна з ланок ланцюга тріснула. Ледь чутно. Наче світ сам не повірив у те, що сталося.

Кайрон відкрив очі.

— Ти чуєш мене, — сказав він уже впевненіше. — І я прийду. Навіть якщо доведеться пройти крізь саму смерть.

Десь далеко, під золотими склепіннями Олімпу, Афродита раптово схопилась за груди.

Вона відчула його голос у собі.

І вперше за довгі століття богиня кохання усміхнулась крізь сльози.

Бо кайдани можуть стримати тіло.

Але коли дві душі вже зробили вибір —
жоден бог не здатен їх роз’єднати.

---