Розділ 22

Тартар не падає на коліна.
Він ламає.

Кайрон ішов крізь темряву, спираючись на власну впертість. Те, що колись було болем, тепер стало тлом — справжній біль жив у грудях, де билося серце, зв’язане з нею.

Він відчув це раптово.

Наче світ здригнувся.
Наче крик, заглушений світлом, прорізав темряву.

— Афродито… — прошепотів він.

І темрява відповіла.

Не співчуттям.
Вимогою.

Вона зійшлася навколо нього стінами, затисла, здавила так, що кістки затріщали. Це не була кара — це був іспит, останній і найжорстокіший.

— Ти дав обітницю, — глухо мовив Тартар. — Час заплатити.

Кайрон впав на коліна.

Кров змішалася з чорним каменем. Його дихання стало рваним, але погляд залишався ясним.

— Я не відмовляюся, — хрипко сказав він. — Забери все, крім одного.

Темрява нахилилася ближче.

— Чого?

— Моєї пам’яті про неї.

Мить тривала вічність.

А потім світ обрушився.

Його тіло підкинуло, немов ляльку. Сила, яку він отримав, рвала зсередини, ламала те, що ще трималося людським. Кайрон кричав — не від болю, а від втрати того, ким був.

Він бачив поля битв, де стояв як герой. Бачив свої перемоги. Бачив себе смертним.

І бачив Афродиту — в золотих ланцюгах.

— Ні! — вигукнув він, простягаючи до неї руку.

Темрява забрала землю з-під ніг.

Кайрон упав — не вниз, а крізь себе.

Коли все стихло, він лежав нерухомо. Його груди не здіймалися. Тиша була абсолютною.

На Олімпі Арес раптово відчув полегшення.

— Це сталося, — сказав він упевнено. — Він зламався.

Оракул заплющив очі.

— Ні, — прошепотів він. — Він упав.

Різниця була вирішальною.

Бо смертні герої падають, щоб померти.
А легенди — щоб народитися знову.

І десь у темряві, де більше не було ані страху, ані болю,
серце Кайрона зробило новий удар.

Повільний.
Глибокий.
Не людський.

---

Тиша Тартару не була мертвою.
Вона чекала.

Тіло Кайрона лежало нерухомо, зламане, спустошене, роздягнене до самої суті. Кров застигла на камені, але темрява не дала їй охолонути — вона вбирала її, як насіння.

І тоді стався зсув.

Не грім.
Не світло.
Подих.

Глибокий. Чужий. Давній.

Груди Кайрона здригнулися.

Один удар серця — і камінь під ним тріснув.
Другий — і темрява відступила на крок.
Третій — і він відкрив очі.

Вони більше не були очима смертного.

У їхній глибині жевріла ніч, що пам’ятає створення світу. Не лють — влада. Не страх — знання.

Кайрон повільно підвівся.

Його рухи були тихими, але простір реагував на них, наче на наказ. Кістки, зламані кілька митей тому, зрослися самі. Рани зникли, залишивши лише темні знаки — сліди обітниці.

— Я впав, — мовив він у порожнечу.
Голос був нижчим. Глибшим. Не зовсім людським.
— Але не зник.

Темрява відповіла.

Вона не говорила словами — вона схилилася. Тартар визнав його.

Тінь лягла на плечі Кайрона, мов плащ. Сила, яку він не просив, але заслужив, влилася в нього без болю — бо тепер він міг її втримати.

Він відчув Олімп.

Відчув Ареса.

Бог війни раптом зупинився серед власних покоїв. Його рука стиснула меч так сильно, що метал застогнав.

— Ні… — прошепотів він. — Це неможливо.

Його серце — серце бога — забилося швидше.

Страх.

Не той, що перед поразкою.
Той, що перед рівним.

На Олімпі здійнявся вітер. Факели згасали. Статуї тріскалися. Навіть Зевс нахмурився, вдивляючись у далечінь.

— Що ти зробив, Тартаре? — холодно запитав він.

Відповіді не було.

Бо відповідь уже йшла.

Кайрон зробив крок — і з’явився там, де раніше не мав права бути: на межі світів. Не бог. Не смертний.

Обраний темрявою.

— Я поверну її, — сказав він, дивлячись у напрямку Олімпу.
— І якщо для цього доведеться зруйнувати трон війни —
я зроблю це.

Десь у золотих залах Афродита здригнулася. Ланцюги на її руках потемніли, ніби щось у світі змінило правила.

Вона приклала руку до грудей.

— Ти живий… — прошепотіла вона.
І вперше за довгий час відчула не біль.

Надію.

А Арес, стоячи серед зброї та трофеїв, зрозумів істину, від якої не врятує жоден меч:

він сам допоміг народитися тому,
хто прийде по нього.

---