Розділ 21

Афродита стояла перед дзеркалом, яке знало її тисячоліттями.

Воно пам’ятало її усмішки, спокусу, легкі дотики, що запалювали бажання в серцях богів і смертних. Пам’ятало, як вона ніколи не залишалася надовго. Як завжди була над — над прив’язаністю, над болем, над вибором.

Тепер дзеркало показувало іншу.

Богиню з тінню під очима.
Жінку, що не спала ночами.
Серце, яке боліло.

— Я не створена для цього, — прошепотіла вона.

Любов завжди була для неї грою сил. Вона давала — і відходила. Запалювала — і не згорала. Так було задумано. Так працював світ.

Але Кайрон зламав правило, якого вона не знала.

Він не благав.
Не просив вічності.
Не намагався володіти.

Він просто кохав — і пішов у темряву з її ім’ям на вустах.

Афродита заплющила очі.

Вона відчула це знову — глухий відгомін його обітниці. Не як тиск, а як поклик. Темрява не кликала її. Кайрон — так.

— Якщо я залишуся осторонь… — сказала вона в порожнечу, — я залишуся богинею. Але перестану бути собою.

Вона повільно зняла золотий ланцюг зі знаком Олімпу — не зірвала, не кинула. Просто відклала.

Це було страшніше за бунт.

Це був вибір.

Афродита вийшла з покоїв, не озираючись. Слуги схилили голови, але вона не помітила. Її кроки вели туди, куди богиням заборонено дивитися — до межі світла і темряви.

— Я не зрікаюся кохання, — прошепотіла вона. — Я вперше обираю його.

Десь у Тартарі Кайрон здригнувся, ніби хтось торкнувся його серця крізь безодню.

— Афродито… — видихнув він.

Ніч затремтіла.

Бо коли богиня кохання йде проти власної суті,
це означає лише одне:

навіть боги більше не контролюють
те, що народжується між серцями.

---

Зала Ради Олімпу була залита холодним світлом.

Не золотим.
Не теплим.
А тим, що не залишає тіней.

Зевс сидів на троні мов камінь. Поруч — Гера, з прямою спиною і стиснутими губами. Аполлон стояв біля оракула, який тремтів, немов струна.

— Вона рушила, — сказав Аполлон. — Афродита покинула свої покої.

У залі не здійнявся галас.
Боги вже знали.

— Отже, смертний спрацював, — холодно мовив Зевс. — Саме так, як ми й передбачали.

Арес усміхнувся. Повільно. Хижо.

— Вона завжди була слабким місцем, — сказав він. — Кохання — найзручніший гачок.

Гера повернула до нього погляд.

— Не будь самовпевненим. Пастка небезпечна не лише для смертного.

— Афродита не піде до Тартару, — відповів Арес. — Вона зупиниться на межі. І там ми її візьмемо.

Оракул зойкнув, упавши навколішки.

— Ні… — прошепотів він. — Ви помиляєтесь. Вона зробить те, чого не робила ніколи.

— Вибере, — тихо сказав Аполлон.

Зевс повільно підвівся.

— Тим гірше для неї. Ми дозволимо їй дійти до темряви. Дозволимо повірити, що вона близько. І тоді…

Він стиснув блискавку в руці.

— …ми знищимо загрозу разом із почуттям.

Арес піднявся слідом.

— А смертний?

— Стане прикладом, — відповів Зевс. — Навіть темрява має знати своє місце.

Над Олімпом згущувалися хмари.

У цей самий час Афродита стояла на межі світів. Вітер з темряви торкався її волосся, мов попередження.

Вона відчувала — щось не так.

Але любов рідко слухає обережність.

— Я йду, — сказала вона темряві. — Навіть якщо це пастка.

І в цю мить боги усміхнулися.

Бо всі пастки вважають успішними
лише до тієї секунди,
коли хтось готовий
померти за вибір.

---

Золоті склепіння Олімпу сяяли так, ніби ніколи не знали темряви.

Афродита ступила під них упевнено — занадто впевнено для тієї, що йшла назустріч невідомому. Вона відчувала напругу в повітрі, але серце вело її вперед. Вона вірила, що ще має право говорити. Ще має право бути почутою.

— Я прийшла не воювати, — сказала вона, коли двері зали Ради зачинилися за її спиною. — Я прийшла за правдою.

Боги дивилися на неї зверху вниз.

Зевс сидів нерухомо, як вирок. Гера — з усмішкою, що не доходила до очей. Арес стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях.

— Правда? — перепитав Зевс. — Ти занадто довго плутала її з бажанням.

— Я плутаю лише страх із законом, — спокійно відповіла Афродита. — І сьогодні я прийшла сказати: смертний, якого ви кинули в Тартар, не є загрозою. Загрозою є ви.

У залі стало тихо.

Арес зробив крок уперед.

— Ти говориш за нього, — сказав він. — Отже, ти вже зробила свій вибір.

— Так, — відповіла вона без вагань.

І в цю мить золото під ногами ожило.

Світло спалахнуло, зімкнулося навколо її щиколоток і зап’ясть. Ланцюги — не темні, не грубі — витончені, сяйливі, божественні. Вони не ранили тіло. Вони ранили волю.

— Пробач, — мовила Гера м’яко. — Але ми не могли дозволити тобі піти.

Афродита повільно вдихнула.

— Отже, це була пастка.

— Захист порядку, — виправив Зевс. — Ти — богиня. І маєш пам’ятати своє місце.

— Моє місце там, де кохання, — відповіла вона тихо. — А не там, де зрада прикривається світлом.

Арес не відводив від неї погляду.

— Ти могла повернутися, — сказав він. — Забути смертного. Залишитися зі мною.

Афродита подивилася на нього — вперше без гніву. Лише з ясністю.

— Ти ніколи не кохав мене, — сказала вона. — Ти кохав лише війну.

Ланцюги затягнулися.

Десь далеко, у Тартарі, Кайрон раптово відчув різкий біль — не свій. Його серце здригнулося, ніби світ дав тріщину.

— Афродито… — прошепотів він.

Під золотими склепіннями богиня кохання стояла скута світлом.

Зрада ніколи не виглядає темною.
Вона завжди приходить
у сяйві,
з усмішкою
і обіцянкою порядку.

---

Ланцюги сяяли так яскраво, що здавалося — вони благословенні.

Афродита відчула їх не одразу тілом. Спершу вони торкнулися її суті. Того, чим вона була з моменту народження з морської піни. Любов стискали не силою — їй наказували мовчати.