Розділ 20

Ніч на Олімпі була надто тихою.

Зірки сяяли, мов завжди, але для Афродити вони більше нічого не означали. Вона лежала на холодному ложі, не заплющуючи очей, і вперше за вічність не відчувала ні бажання, ні тепла — лише порожнечу, що стискала груди.

Так виглядає покарання, — подумала вона.
Не ланцюги.
Не крики.
А відсутність того, кого кохаєш.

Вона підвелася й підійшла до балкона. Вітер торкнувся її шкіри, але не зігрів. Раніше вона могла відчути кохання в кожному подиху світу. Тепер — лише біль.

— Кайроне… — прошепотіла вона в темряву.

І вперше ніч відповіла.

Не словами — відчуттям. Легким тремтінням у повітрі, ніби хтось далеко, у глибині безодні, вимовив її ім’я так само тихо.

Вона притисла руку до серця.

— Ти живий, — сказала вона, не знаючи, кому. — Я відчуваю це.

Сльози скотилися по її щоках, але вона не витирала їх. Кожна з них була доказом — вона ще здатна кохати, навіть якщо це кохання розриває її зсередини.

Вона згадала його дотик — не тілесний, а той, що залишився під шкірою. Його погляд, у якому не було страху перед богами. Його голос, який звучав рівно, навіть коли світ ламався.

— Якби я могла забрати твій біль… — прошепотіла вона. — Я б узяла його весь.

Десь далеко, у Тартарі, Кайрон різко прокинувся. Його груди здавило, ніби хтось торкнувся серця крізь темряву.

— Афродито… — прошепотів він.

Ніч зв’язала їх — не тілом, а пам’яттю. Коханням, яке не мало права існувати, але відмовлялося вмирати.

На Олімпі Афродита повільно опустилася на коліна.

Цієї ночі вона не просила богів.
Вона не молилася.

Вона просто кохала —
і це боліло більше,
ніж будь-яке покарання.

---

Темрява Тартару більше не була порожньою.

Вона слухала.

Кайрон стояв на колінах серед чорного каменю, опершись долонями об землю. Його тіло було зранене, але біль уже не керував ним. Він став частиною цього місця — не як в’язень, а як той, кого випробовують.

Повітря навколо згустилося.

— Ти ще живий, — прошепотіло щось безіменне. — Чому?

Кайрон повільно підвів голову. В його очах не було страху — лише рішучість, загартована втратою.

— Бо я не закінчив, — відповів він. — І бо я маю заради кого повернутися.

Темрява колихнулася, ніби усміхнулася.

— Ти хочеш кинути виклик Олімпу.

— Я вже його кинув, — твердо сказав Кайрон. — Але тепер я даю клятву.

Він підняв руку, порізану, тремтливу, і притиснув її до каменю. Кров увібралася в темряву, не залишивши сліду.

— Я не прошу сили для помсти, — сказав він хрипко. — Я прошу сили витримати шлях. Якщо мені судилося стати чудовиськом — нехай. Але я повернуся за нею.

Тартар відповів гулом, що пройшов крізь кістки.

— Кохання — слабкість.

— Ні, — заперечив Кайрон. — Це єдине, що зробило мене сильнішим за богів.

У ту ж мить щось увійшло в нього — не як дар, а як тягар. Важкий. Темний. Живий. Його рани почали затягуватися, але залишали шрами — нагадування про ціну.

На Олімпі Афродита здригнулася.

Вона прокинулася серед ночі з різким відчуттям — ніби хтось вимовив її ім’я так, що воно стало клятвою. Вона приклала руку до грудей.

— Що ти зробив… — прошепотіла вона.

У темряві Кайрон підвівся.

Він більше не був просто смертним.
І ще не був богом.

Але він був тим,
хто дав обітницю темряві
і не мав наміру її порушити.

І цього разу
доля слухала уважно.

---

Арес відчув це не думкою — тілом.

Його спис, залишений біля трону, раптом задзвенів, мов живий. Полум’я в жаровнях здригнулося й на мить погасло, а потім спалахнуло знову — темніше, ніж будь-коли.

Бог війни різко підвівся.

— Ні… — прошипів він.

Таке не народжувалося випадково. Таке виникало лише тоді, коли хтось у темряві кидав виклик самому порядку.

Арес заплющив очі — і побачив Тартар.

Не очима.
Інстинктом.

Він відчув клятву — важку, криваву, вперту. Вона не була схожа на божественні присяги, вимовлені зі спокою й зверхності. Це була обітниця того, кому нічого втрачати.

— Смертний… — сказав він з ненавистю. — Ти мав зламатися.

Повітря поруч згустилося, і з тіні виступив Аполлон, блідий, напружений.

— Оракул бачив це, — сказав він тихо. — Він не помре. Темрява прийняла його слово.

Арес різко обернувся.

— Неможливо. Жоден смертний не виходить із Тартару тим самим.

— Він і не вийде, — відповів Аполлон. — Але він повернеться.

У цю мить Арес зрозумів.

Справа була не в силі.
І не в війні.

Справжня загроза — в тому, що Кайрон не зрадить.
Не зречеться.
Не зламається.

— Він робить це заради неї, — прошепотів Арес, стискаючи кулаки. — За Афродиту.

Ім’я богині вдарило в груди, мов прокляття.

— Тоді війна неминуча, — сказав він холодно. — Якщо темрява дала йому слово… я відповім кров’ю.

Десь далеко, у своїх покоях, Афродита здригнулася, відчувши, як повітря наповнилося гнівом. Вона ще не знала чому — але знала, що буря наближається.

Арес підняв спис.

— Нехай клянеться, — промовив він. — Я покажу йому, що таке справжня війна богів.

Та вперше за вічність
бог війни не був певен,
що вийде з неї переможцем.

---