Розділ 19

Афродита не помітила, як він увійшов.

Лише повітря в покоях змінилося — стало важким, насиченим запахом заліза й війни. Вона стояла біля вікна, дивлячись на безхмарне небо Олімпу, яке тепер здавалося їй порожнім.

— Ти мовчиш занадто довго, — пролунав за спиною голос Ареса.

Вона не обернулася.

— Мені нічого тобі сказати.

Він підійшов ближче. Його кроки були впевненими — так ходять ті, хто звик брати, а не просити.

— Смертного покарано, — сказав він. — Порядок відновлено. Ти повертаєшся до того, ким була.

— Я ніколи не була твоєю, — відповіла Афродита спокійно.

Ці слова вдарили сильніше за образу.

Арес різко схопив її за зап’ястя, змусивши повернутися до нього обличчям. В її очах не було страху — лише втома.

— Ти — богиня, — прошипів він. — І ти належиш Олімпу. А Олімп вирішив, що ти будеш зі мною.

— Ні, — тихо сказала вона. — Ти плутаєш бажання з правом.

Він засміявся — коротко, глухо.

— Я воюю за те, що хочу. Завжди.

Афродита звільнила руку — не силою, а поглядом. Її спокій був страшнішим за крик.

— Ти воюєш лише з тими, хто тримає меч, — сказала вона. — А справжні битви програєш.

На мить Арес завмер. Уперше він відчув: вона не повернеться. Не так. Не до нього.

— Ти помиляєшся, — холодно відповів він. — Я ще не сказав останнього слова.

Він вийшов, грюкнувши дверима, залишивши по собі тишу, яка боліла сильніше за погрози.

Афродита повільно опустилася на підлогу.

— Кайроне… — прошепотіла вона в порожнечу.

І цього разу небо не відповіло.

Але десь у темряві, де боги були сліпі,
доля вже змінювала хід війни,
яку Арес вважав виграною.

---

Тартар не був порожнім.

Він був живим.

Темрява рухалася тут, дихала, слухала. Вона знала імена тих, кого кидали сюди, і вирішувала, хто зламається, а хто — стане чимось іншим.

Кайрон стояв посеред кам’яної безодні, закривавлений, виснажений, але не зламаний.

— Ти мав кричати, — прошепотіли стіни. — Благати. Молитися.

Він усміхнувся крізь біль.

— Я воював з тими, хто сильніший за мене, — відповів він хрипло. — І виживав.

Темрява наблизилася. Вона не торкалася тіла — вона торкалася волі.

Ти кохав богиню, — прошелестіло довкола.
Ти порушив закон.

— Ні, — твердо сказав Кайрон. — Я порушив страх.

У ту ж мить щось змінилося.

Кайронив біль не зник — він загострився, перетворився на полум’я під шкірою. Але разом із ним прийшла ясність. Тартар не карав його. Він випробовував.

Вгорі, на Олімпі, боги здригнулися.

Оракул упав на коліна.

— Він не гине… — прошепотів він. — Він стає.

Зевс різко підвівся зі свого трону.

— Це неможливо. Він — смертний.

— Був, — відповів оракул. — Але тепер темрява прийняла його.

Арес відчув це першим.

Він схопився за груди, ніби невидимий удар пройшов крізь броню. Його очі спалахнули люттю.

— Він не сміє… — прошипів бог війни. — Я зітру його.

Але в глибині душі Арес знав:
якщо смертний вижив у Тартарі,
він більше не здобич.

Він — ворог.

У темряві Кайрон повільно випростався. Його рани ще боліли, але страх зник.

— Я повернуся, — сказав він у порожнечу. — Не як прохач. Не як раб.

Його голос став частиною Тартару.

— Я повернуся за нею.
І за все, що ви в мене забрали.

Темрява відповіла глухим шепотом — схожим на згоду.

І цього дня на Олімпі вперше вимовили ім’я смертного
як ім’я майбутньої війни.

---