Розділ 18

Олімп ніколи не мовчав так.

Небо над палацами богів потемніло, мармурові колони здригалися, а повітря було наповнене важким шепотом — боги знали: порушено межу, яку не можна було переступати.

Афродиту викликали без попередження.

Вона піднялася сходами до Зали Суду з піднятою головою. На її обличчі не було каяття — лише спокійна гідність. Але всередині серце билося швидко, бо вона знала: це не про кохання. Це про страх богів.

Зевс сидів на троні з блискавкою в руці. Поряд — Гера з холодним поглядом. А трохи осторонь, мов тінь війни, стояв Арес.

— Ти порушила закон, — гримнув голос громовержця. — Богиня не має права належати смертному.

— Я не належала, — відповіла Афродита тихо. — Я обрала.

Ці слова пройшлися залом, мов лезо.

Арес різко зробив крок уперед.

— Він — лише людина, — в його голосі тремтіла лють. — Ти зрадила Олімп заради плоті й ілюзії.

Афродита подивилася на нього — довго, уважно.

— Ти боїшся не моєї зради, — сказала вона. — Ти боїшся, що смертний виявився сильнішим за бога.

Гнів Ареса вибухнув, але Зевс підняв руку.

— Досить. Покарання буде не лише для тебе, — сказав він холодно. — Смертний, що насмілився торкнутися богині, заплатить.

Серце Афродити стиснулося.

— Не смійте, — вперше її голос здригнувся. — Він не ваш.

— Він — смертний, — відповів Зевс. — А смертні належать долі.

У ту ж мить далеко, на землі, Кайрон здригнувся — ніби повітря розірвалося навколо нього. Невидимі ланцюги богів скували його тіло, змусивши впасти на коліна. Він стиснув зуби, не дозволивши собі закричати.

— Якщо це кара, — прошепотів він у темряву, — я прийму її. Але не зречуся.

Афродита відчула його біль, мов власний.

— Заберіть у мене безсмертя, — сказала вона раптово. — Але не чіпайте його.

Зал завмер.

Боги дивилися на неї з подивом — і страхом.

Бо богиня кохання щойно довела:
заборонене почуття може бути сильнішим за Олімп.

І цього разу покарання лише починалося.

---

Кайрон стояв на колінах у кам’яному колі, скутий світлом Олімпу.

Це було не залізо — це була воля богів.
Невидима, нещадна, така, що ламала навіть тих, хто не програвав жодної битви.

Він не кричав.
Не благав.

Лише підвів голову, коли повітря здригнулося — і вона з’явилася.

Афродита.

Не у сяйві, не в золоті — у простій темній сукні, з розпущеним волоссям. Вперше вона виглядала не богинею. Жінкою, що прийшла втратити.

— Кайроне… — її голос зірвався.

Він усміхнувся, хоч губи були в крові.

— Не дивись так, — тихо сказав він. — Я переживав гірше.

Вона впала перед ним навколішки, не зважаючи на присутність богів. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася його обличчя — востаннє, так, ніби хотіла запам’ятати кожну рису.

— Я не змогла… — прошепотіла вона. — Я не змогла тебе врятувати.

— Ти врятувала мене, — відповів він спокійно. — Ти дала мені більше, ніж будь-який бог коли-небудь давав смертному.

Ланцюги світла почали тягнути його назад — у безодню, призначену для тих, хто кинув виклик Олімпу.

Афродита схопилася, її очі спалахнули.

— Якщо ви заберете його, — крикнула вона богам, — ви заберете і частину мене!

Зевс не відповів.
Арес відвернувся.

Кайрон подивився на неї востаннє.

— Не плач, — сказав він. — Якщо кохання — гріх… я радий, що згрішив саме з тобою.

Світло спалахнуло.

І його не стало.

Афродита залишилася одна посеред мармуру й мовчання.

Вона не впала.
Не закричала.

Але в ту мить богиня кохання зрозуміла страшну істину:

жоден меч
не ранить так глибоко,
як розлука з тим,
кого обрав серцем.

---

POV Кайрона

Темрява не впала одразу.

Спершу було світло — сліпуче, жорстоке, таке, що різало очі й пам’ять. Я ще бачив її обличчя. Її очі. Ту мить, коли вона стояла перед богами не як Афродита, а як жінка, що втрачала.

А потім світ зламався.

Я падав.

Без неба.
Без землі.
Без часу.

Це не було схоже на смерть — надто багато болю, надто багато усвідомлення. Темрява змикалася навколо мене, тиснула на груди, проникала під шкіру, у думки.

Ось так виглядає кара богів, — подумав я.

Коли я вдарився об камінь, біль був справжнім, майже рятівним. Він доводив, що я ще живий. Що вони не зламали мене повністю.

Я підвівся повільно. Повітря тут було важке, гірке, мов старі клятви. Стеля — висока, без зірок. Стіни — чорні, ніби висічені з нічного страху.

Тартар.

Я чув про нього легенди. Про те, як він забирає надію швидше, ніж життя.

— То ось як ви воюєте… — хрипло промовив я в порожнечу. — Коли боїтеся меча — кидаєте у темряву.

Відповіді не було.

Лише тиша, що повільно роз’їдала зсередини.

Я сперся на стіну, ковзнув по ній долонею — і зупинився. Камінь був теплим. Ніби пам’ятав інших. Ніби знав, скільки тут було тих, хто не схилив голову.

Вона жива, — сказав я собі. — Вона сильна. Вона не зламається.

Ця думка була єдиним світлом.

Я закрив очі — і побачив її. Не богиню. Не сяйво. А ту мить, коли вона дивилася на мене так, ніби світ існував лише між нашими подихами.

— Я не шкодую, — прошепотів я темряві. — Чуєш? Не шкодую.

Якщо це мій кінець — він вартий того.

А якщо ні…

Я стиснув кулаки.

Тоді навіть боги дізнаються,
що смертний, якого кохала богиня,
не вміє здаватися.

---

POV Афродити

Коли світло згасло і його забрали, Олімп став порожнім.

Я стояла там ще довго — не знаю, скільки. Час для богів завжди був умовністю, але тепер він розсипався, як пісок крізь пальці. Мене не цікавили погляди. Не цікавили шепоти. Навіть Ареса я не бачила — лише темну пляму на краю зору, де колись була пристрасть, але ніколи — любов.

Я повільно пішла.

Кожен крок лунав надто гучно, ніби сам мармур докоряв мені за те, що я досі існую.