Розділ 17

Ніч накрила Олімп повільно, наче вага, яку ніхто не хотів піднімати.

Афродита стояла на терасі своїх покоїв, дивлячись униз — туди, де світ смертних жив, боровся, кохав і помирав без пафосу богів. Вітер торкався її волосся, але вона майже не відчувала холоду.

У її грудях було тихо.
Небезпечно тихо.

Вона не плакала.
Не благала.
Не кликала нікого.

Бо вибір уже був зроблений.

---

Вранці Арес прийшов до неї без стуку.

Він ніколи не стукав.

— Ти знаєш, що він приречений, — сказав бог війни, не дивлячись на неї. — Світ не терпить смертних, які піднімають голову над богами.

Афродита повільно повернулася.

— Світ ніколи не питав мого дозволу, — відповіла вона. — Але чомусь завжди приходить до мене за зціленням.

Арес стиснув щелепи.

— Ти віриш у нього? — глухо спитав. — У смертного?

Вона дивилася на нього довго. Так довго, що навіть богові війни стало не по собі.

— Я вірю у вибір, — сказала нарешті Афродита. — І в те, що за нього платять.

— Ти мовчиш, — різко кинув Арес. — Це твоя відповідь?

Вона не заперечила.

Мовчання між ними було густим, як кров після бою. У ньому не було кохання — лише звичка, пристрасть, давня тінь того, що давно померло.

Арес зрозумів.

І саме це розлютило його більше за будь-які слова.

— Ти зрадиш Олімп, — прошепотів він.

Афродита зробила крок уперед.

— Ні, — тихо сказала вона. — Я зраджу лише те, що більше не є любов’ю.

---

Тієї ж ночі Афродита спустилася у світ смертних.

Без свити.
Без світла.
Без імені.

Вона знайшла Кайрона там, де пахло залізом і потом, де воїни не сплять, бо сон — це розкіш.

Він сидів біля вогню, перев’язуючи рану. Підвів очі — і завмер.

— Ти не повинна бути тут, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Афродита.

Вона не торкнулася його. Не сказала нічого зайвого. Лише сіла поруч, так близько, що він відчув тепло її тіла — не божественне, а живе.

— Я не можу захистити тебе, — тихо промовив Кайрон. — Я навіть себе не завжди можу.

— Я не прийшла за захистом, — сказала вона. — Я прийшла за правдою.

Він подивився на неї.

— І що ж ти обрала?

Афродита опустила погляд.

І мовчала.

Але в цьому мовчанні було більше, ніж у будь-якій клятві.

Кайрон повільно накрив її руку своєю — не як воїн, не як смертний, а як чоловік, який розуміє ціну дотику.

— Тоді ми підемо до кінця, — сказав він.

Вона не відповіла.

Лише вперше за вічність дозволила собі бути не богинею кохання,
а жінкою,
яка вже зробила вибір
і знає, що за нього доведеться заплатити кров’ю.

---

На Олімпі тієї ночі статуї тріснули.

Арес прокинувся з відчуттям порожнечі, яку неможливо знищити війною.

А пророцтво, яке боги намагалися не чути,
зробило ще один крок до здійснення.

---

Вогонь поруч із ними тріщав тихіше, ніби й він не смів порушити цю мить.

Кайрон притягнув Афродиту ближче — не різко, не жадібно, а так, ніби знав: один зайвий рух може зруйнувати світ. Її пальці ковзнули по його плечах, по шиї, відчуваючи тепло смертного тіла, яке так відрізнялося від холодної досконалості богів.

— Подивись на мене, — тихо сказав він.

Вона підвела очі.

У них не було страху. Лише бажання — глибоке, темне, заборонене.

Афродита сіла на нього, повільно, свідомо, дозволяючи йому відчути кожен подих, кожне тремтіння, кожен рух. Її руки знайшли його груди, і вона схилилася ближче, так що її волосся торкнулося його обличчя.

Кайрон видихнув її ім’я, майже стогоном.

— Богине… ти неймовірна…

Вона усміхнулася крізь подих, притискаючись ближче, і прошепотіла йому у вуста:

— Кайроне… мені ні з ким не було так… справжньо і так добре . Не зупиняйся.

Він і не збирався.

Їхні рухи стали єдиним ритмом — повільним, глибоким, таким, що стирав межу між богинею і смертним. Вона закинула голову, дозволяючи собі втратити контроль уперше за вічність, а він тримав її так, ніби саме це було його призначенням.

Коли хвиля накрила їх одночасно, світ навколо зник.

Була лише вона — не богиня, а жінка.
І він — не смертний, а чоловік, якого вона обрала.

Афродита опустила чоло на його плече, дихаючи нерівно.

Вона знову мовчала.

Але цього разу мовчання було повним згоди.

І десь далеко, на Олімпі, бог війни здригнувся,
не знаючи ще,
що саме цієї ночі
кохання стало його найстрашнішим ворогом.

---