Небо розірвалося першим.
Грім ударив так, ніби хтось кинув спис просто в серце світу. Земля здригнулася, ріки вийшли з берегів, а повітря наповнилося запахом озону й заліза.
Арес вийшов на поле бою не як бог —
як вирок.
Його обладунки палали червоним, очі світилися холодною люттю, а кожен крок залишав за собою тріщини в землі.
— Він перейшов межу, — прогримів його голос. — І вона теж.
Ревнощі не кричали.
Вони палили зсередини.
---
Кайрон побачив бога війни здалеку.
Він не відступив.
Воїни навколо нього тремтіли, але не тікали. Бо їхній воєначальник стояв рівно, з мечем у руці, дивлячись прямо в очі безсмертному.
— Це не твоя війна, смертний, — прогримів Арес. — Це моя.
— Війни ніколи не належать одному, — відповів Кайрон. — Ти сам мене цьому навчив.
Арес усміхнувся — жорстко.
— Ти думаєш, це через битви?
Він зробив крок уперед, і земля під ногами Кайрона спалахнула.
— Ти торкнувся того, що не мало стати твоїм.
Кайрон стиснув руків’я меча.
— Вона не річ.
Ці слова стали іскрою.
---
Війна вибухнула.
Боги втрутилися, смертні падали, небо темніло від диму. Це була не боротьба за владу — це була кара, народжена ревнощами.
Арес бився так, ніби кожен удар мав стерти саме ім’я Кайрона з історії. Але смертний стояв. Кров лилася, але дух не ламався.
— Чому ти не падаєш?! — заревів Арес.
— Бо я не воюю за себе, — відповів Кайрон. — Я воюю за вибір.
---
Афродита з’явилася між ними, коли світ був за крок до загибелі.
— Досить! — її голос розрізав повітря гостріше за клинок.
Вона стояла без прикрас, без сяйва — але сила її присутності змусила навіть бога війни зупинитися.
— Ти спалиш світи за свою лють, — сказала вона Аресу. — І назвеш це честю?
— Я захищаю порядок, — відповів він.
— Ні, — тихо сказала Афродита. — Ти захищаєш власну гордість.
Їхні погляди зійшлися, і в цю мить Арес зрозумів:
він уже програв.
---
Війна, спровокована ревнощами, не приносить переможців.
Лише руїни.
І цього разу
першою жертвою став не смертний.
Першою жертвою стала ілюзія,
що боги не можуть втратити.
---