Розділ 14

Афродита з’явилася перед ним на світанку.

Небо ще не визначилося з кольором, і світ завис між ніччю та днем — так само, як і вона між боргом і серцем.

Кайрон стояв біля річки, змиваючи з рук пил дороги. Коли він обернувся, вона вже була там.

— Ти не мала приходити, — сказав він вдруге за ці дні.

— Я знаю, — відповіла вона.

Їхні погляди зустрілися — і цього разу між ними не було втечі.

— Арес іде за тобою, — тихо сказала Афродита. — Його гнів не зупиниться.

— Я не тікав від війни все життя, — відповів Кайрон. — І не почну зараз.

Вона підійшла ближче. Не як богиня. Як жінка, яка боїться запізнитися.

— Якщо ти залишишся, — прошепотіла вона, — ти втратиш більше, ніж життя.

— А якщо піду? — запитав він. — Що я втрачу тоді?

Вона мовчала.

І в цій тиші було все.

Кайрон повільно підняв руку — не торкаючись, зупинившись за мить до її щоки.

— Скажи мені зупинитися, — попросив він. — І я зупинюсь.

Афродита не сказала нічого.

Вона лише зробила крок уперед.

Це не був поцілунок пристрасті.
Це був поцілунок згоди.

Тихий. Тремтячий. Небезпечний.

У ньому не було гри — лише правда.

Афродита відчула, як щось у ній ламається остаточно. Не з болю — з полегшення.

— Це гріх, — прошепотіла вона йому в губи.

— Тоді я прийму його, — відповів Кайрон.

Вона притулилася чолом до його плеча, вперше дозволивши собі слабкість.

— Після цього… — її голос затремтів. — Я вже не зможу повернутися.

— Я не прошу тебе повертатися, — сказав він.

І цього разу богиня кохання
обрала не світ.

Вона обрала його.

---

Вітер зрушив воду в річці, і світ ніби відступив убік, залишивши їх наодинці.

Кайрон торкнувся її першим — не різко, не владно. Його пальці ковзнули по її руці, повільно, ніби він давав їй останній шанс відступити. Афродита не відвела погляду. Її подих став глибшим.

— Ти впевнена? — тихо спитав він.

— Я вперше в житті не хочу бути обережною, — відповіла вона.

Це було достатньо.

Він притягнув її до себе, і цього разу поцілунок був іншим — глибшим, голоднішим, наповненим тим, що вони стримували надто довго. Афродита відчула, як її тіло реагує швидше за розум, як тепло розливається там, де богиням не належить втрачати контроль.

Її руки знайшли його плечі, ковзнули вниз, відчуваючи силу й напругу. Він здригнувся — не від дотику, а від того, як вона торкалася. Не як богиня. Як жінка, що обирає.

Кайрон притис її ближче, так, що між ними не лишилося простору для сумнівів. Світ зник. Лишився тільки ритм подихів, шурхіт тканини, тихі, зірвані шепоти, які не потребували слів.

Афродита заплющила очі, дозволяючи собі відчути кожну мить — не як спокусу, а як істину. Вона вперше не дарувала любов. Вона жила в ній.

Їхні рухи були повільними, неминучими, ніби сам час підкорився цьому гріху. Кайрон тримав її так, ніби боявся і втратити, і не відпустити водночас.

Коли світ повернувся до них, він був іншим.

Афродита притулилася до нього чолом, ще тремтячи від пережитого.

— Тепер шляху назад немає, — прошепотіла вона.

— Я й не шукав його, — відповів Кайрон.

Десь далеко гримів грім.

Арес відчув це, як удар у груди.

Перший гріх було завершено не криком і не кров’ю,
а тишею після,
у якій двоє знали:
світ більше не буде колишнім.

---