Розділ 13

Афродита стояла в храмі, де колись народжувалися клятви кохання.

Мармурові стіни пам’ятали шепіт закоханих, сльози покинутих, жагу тіл і обіцянки, які рідко виконувалися. Тут вона завжди була сильною. Тут вона керувала.

Але сьогодні храм здавався чужим.

Вона торкнулася колони, холодної й байдужої, і вперше відчула — вона не належить цій тиші.

— Я не маю права, — прошепотіла Афродита.

Право. Борг. Рівновага світів.

Її сутність була створена для того, щоб розпалювати бажання в інших, але не дозволяти собі залишатися. Вона була початком історій — не їхнім кінцем.

Але Кайрон…
Він не став історією.

Він став вибором.

Вона згадала його погляд — не спраглий, не жадібний. Той, що не вимагав. Той, що бачив її не символом, а живою.

І це було найстрашніше.

---

На краю храму з’явився Арес.

Його присутність завжди несла запах війни, навіть у місцях кохання.

— Ти уникаєш мене, — сказав він.

— Я думаю, — відповіла Афродита, не обертаючись.

— Про нього.

Вона мовчала.

— Він — смертний, — продовжив Арес. — Він минущий. Ти знаєш, чим це закінчується.

Афродита повільно повернулася.

— Я знаю, чим закінчується все, — сказала вона. — Але не все починається однаково.

— Ти належиш Олімпу, — різко кинув Арес. — Ти — частина порядку.

— А якщо порядок помиляється? — тихо спитала вона.

Це питання зависло між ними, мов виклик.

— Я не дозволю йому зламати тебе, — сказав Арес.

— Він не ламає, — відповіла Афродита. — Він змушує мене відчувати.

І це було зізнанням. Не для нього — для себе.

---

Коли Арес пішов, Афродита залишилася одна.

Вона піднесла руку до грудей, де серце билося не в ритмі богів, а в ритмі смертних.

— Якщо я оберу борг, — прошепотіла вона, — я залишуся вічною.

Вітер приніс далекий гуркіт — відлуння війни, що насувалася.

— Якщо я оберу серце… — її голос затремтів.

Вона не договорила.

Бо знала:
інколи любов — це не дар.
А вирок.

І богиня кохання стояла між двох вогнів,
не знаючи, який з них спалить її швидше.

---

Арес більше не стримувався.

Його палац на Олімпі здригався від кожного кроку. Колони вкривалися тріщинами, зброя на стінах дзвеніла, ніби відчувала свого володаря. Повітря було напоєне люттю — густою, важкою, справжньою.

— Смертний, — процідив він, стискаючи кулак. — Жалюгідний смертний.

Перед його очима знову й знову поставала картина: Кайрон, який стоїть рівно. Кайрон, який не боїться. Кайрон, який дозволив собі торкнутися того, що Арес вважав майже своїм.

Це було не просто ревнощі.
Це було приниження.

— Він кидає виклик не лише мені, — проревів Арес. — Він кидає виклик самій війні.

Він вихопив меч. Лезо спалахнуло криваво-червоним світлом, і небо над Олімпом потемніло.

— Зберіть вісників, — наказав він. — Нехай смертні дізнаються, що війна знову має ім’я.

---

На полі бою Кайрон відчув це ще до того, як небо затьмарилось.

Земля затремтіла під ногами, ніби щось велике й люто наближалося. Воїни підвели голови, хтось схопився за меч.

— Це… — прошепотів хтось. — Це божий гнів.

Кайрон повільно витягнув клинок.

— Ні, — сказав він спокійно. — Це страх, замаскований під гнів.

Він підняв меч до неба.

— Якщо бог хоче війни — він її отримає. Але на моїх умовах.

Грім розірвав небосхил.

---

Афродита впала на коліна в своєму храмі.

Вона відчула, як лють Ареса котиться світом, як хвиля, що не залишає вибору.

— Зупинись… — прошепотіла вона. — Благаю.

Але бог війни більше не чув.

Бо коли Арес гнівається,
він не захищає —
він нищить.

І цього разу його гнів був спрямований не лише на смертного.

Він був спрямований на кохання,
яке наважилося кинути виклик війні.

---