Розділ 12

Ранок прийшов без світла.

Небо було затягнуте важкими хмарами, ніби самі боги зійшлися над світом смертних, щоб дивитися — чекати — судити.

Кайрон стояв перед своїми воїнами, але думками був далеко від битви. Поцілунок залишив у ньому слід, який не можна було змити ні кров’ю, ні часом.

Він не кликав богів.
Не молився.

Та відчував — вони дивляться.

— Ти сьогодні мовчазний, — сказав один із воїнів. — Немов чекаєш удару.

Кайрон усміхнувся краєм губ.

— Я чекаю правди.

Він підняв погляд до неба.

— Якщо ви чуєте мене, — промовив голосно, — знайте: я не прошу милості. Я не прошу благословення. Я стою тут, бо так обрав.

Вітер різко здійнявся, намети затріщали.

Воїни завмерли.

— Кайрон… — хтось прошепотів.

— Я не схилю голову, — продовжив він. — Ні перед страхом. Ні перед богами, що ховаються за пророцтвами.

Грім прогуркотів — далекий, але важкий.

Це була відповідь.

---

На Олімпі Афродита здригнулася.

Вона відчула його слова, ніби вони пройшли крізь її груди.

— Не треба… — прошепотіла вона. — Ти не знаєш, кому кидаєш виклик.

Арес стояв поруч, мов тінь.

— Він сам обрав шлях, — сказав бог війни холодно. — І я стану його кінцем.

Афродита повернулася до нього.

— Ти не маєш на нього права.

— Він торкнувся того, що не належить смертним, — відповів Арес. — І він заплатить.

Їхні погляди зійшлися, і цього разу між ними не було пристрасті. Лише загроза.

---

Кайрон вийшов за межі табору, туди, де вітер ніс запах бурі.

Він знав: після цього дня боги більше не мовчатимуть.

Але відступати було пізно.

Бо інколи кинути виклик волі богів
означає не зухвалість —
а вірність самому собі.

І війна почалася не з меча.

Вона почалася з вибору.

---