Розділ 11

Він не знав, як вона з’явилася.

Кайрон просто відчув зміну повітря — ніби ніч затамувала подих. Вогнища в таборі догоряли, воїни спали, а тиша стала надто глибокою.

Він підвів голову.

Афродита стояла за кілька кроків від нього — без сяйва, без вінка, без усього, що робило її богинею. Лише жінка в темному плащі, з очима, в яких палало щось небезпечніше за бажання.

— Ти не мала приходити, — сказав він хрипко.

— Я знаю, — відповіла вона.

Вона завжди знала, що не можна.
І саме тому була тут.

Він підійшов ближче. Повільно. Не торкаючись. Між ними залишався подих — один крок, одна мить.

— Якщо я зроблю ще крок, — мовив він, — ти зкажеш мені зупинитись?

Афродита не відповіла.

Її погляд ковзнув до його губ. На мить. Але цього було достатньо.

Світ не вибухнув.
Небо не впало.
Боги мовчали.

А поцілунок — стався.

Не різкий. Не жадібний.

Повільний. Неминучий.

Її губи були теплими, несподівано м’якими. Не як у богині, що знала всі ігри. Як у жінки, що вперше дозволила собі не знати, чим це закінчиться.

Кайрон затримав подих. Його рука зупинилася за мить до того, як торкнутися її талії.

— Афродито… — прошепотів він.

Ім’я між ними прозвучало, як гріх.

Вона відсахнулася першою.

— Ні, — сказала тихо, але твердо. — Цього не мало статись.

— Але сталося, — відповів він.

Їхні погляди знову зустрілися. У її — страх. У його — прийняття.

— Тепер Арес відчує, — сказала вона. — І світ не пробачить нам цього.

— Я не просив поцілунку, — сказав Кайрон. — Але й не відрікаюся від нього.

Афродита зникла так само тихо, як прийшла.

Але її тепло залишилося — на його губах, у його грудях, у повітрі.

---

На Олімпі Арес прокинувся з риком.

Його серце билося, як перед війною.

— Вона зробила це, — прошипів він. — Вона обрала.

Меч війни спалахнув у його руці.

Поцілунок, що не мав статись,
став приводом для крові.

---

Ніч не принесла Афродиті спокою.

Вона лежала, дивлячись у темряву, і тиша Олімпу здавалася надто гучною. Кожна думка повертала її назад — туди, де губи смертного торкнулися її власних.

Кайрон.

Вона повільно підняла руку й торкнулася своїх вуст. Ледь-ледь. Наче боялася, що від сильнішого дотику спогад зникне.

Але він був там.

Теплий. Несподіваний. Справжній.

— Це неможливо… — прошепотіла вона.

Та пальці зрадливо затрималися на губах довше, ніж слід. Їй здавалося, що вони досі пам’ятають його — не нахабного, не жадібного, а такого, що не просив дозволу, бо не вмів брехати самому собі.

Афродита заплющила очі.

І вперше за вічність богиня кохання не керувала бажанням — вона його відчувала.

---

У той самий час, у світі смертних, Кайрон сидів біля згаслого вогнища.

Ніч була холодною, але це не мало значення.

Він знову і знову повертався до тієї миті — до того, як її подих торкнувся його щоки, як світ звузився до одного-єдиного відчуття.

— Богиня… — тихо сказав він у темряву.

Він не шкодував.
Не каявся.

Але знав: той поцілунок залишив слід — не на губах, а глибше. Там, де народжуються рішення, за які платять війнами.

Кайрон провів рукою по обличчю й гірко всміхнувся.

— Якщо це гріх, — прошепотів він, — то я прийму його.

---

На Олімпі Афродита підвелася й підійшла до вікна.

Її серце билося швидше, ніж мало б у богині.

Десь далеко, під цим самим небом, не спав і він.

І ця думка була небезпечнішою за будь-яке пророцтво.

Поцілунок, що не мав статись,
перетворив ніч на чекання.

А чекання — на війну.

---