Розділ 10

Ніч на Олімпі була спокійною.

Занадто спокійною для Афродіти.

Вона лежала на мармуровому ложі, дивлячись у темряву, де тіні колон здавалися живими. Сотні ночей вона проводила тут — у розкошах, у звичній самотності богині, що знає всі таємниці бажань.

Та цієї ночі її тіло не слухалося спокою.

Кайрон.

Його ім’я вона не промовляла. Навіть подумки. Але образ стояв перед очима з небезпечною чіткістю: сильні руки, сліди битв на шкірі, погляд, у якому не було прохання.

— Це мине, — прошепотіла вона в темряву.

Вона торкнулася власних ключиць, ковзаючи пальцями вниз — не з потреби, а щоб переконатися, що досі належить собі. Але дотик не заспокоїв.

Він не дивився на неї, як на богиню.
Не прагнув нічого отримати.
І саме це змусило її хотіти.

Афродита різко сіла.

— Я — любов, — сказала вона вголос. — Я не підкоряюся їй.

Та серце відповідало інакше.

Вона згадала, як він стояв перед нею — рівний, мов скеля. Як його голос не тремтів. Як між ними повисло щось недозволене, не сказане, але відчутне до болю.

Це не було бажанням тіла.

Це було… впізнаванням.

І від цього ставало страшно.

---

За стіною, в іншому крилі палацу, Арес не знаходив спокою.

Він чув її кроки. Її подих. Її мовчання.

І кожна тиша різала, мов образа.

— Ти ніколи не дивилась так, — пробурмотів він, стискаючи ремені обладунків. — Ні на смертного, ні на бога.

Він не знав, кого ненавидів більше — Кайрона чи пророцтво.

Але знав одне:
він не дозволить бажанню без імені
стати його поразкою.

---

Афродита підвелася й підійшла до балкону.

Світ смертних світився далеко внизу — крихкий, живий, справжній.

— Якщо я зроблю крок… — прошепотіла вона. — Світ трісне.

Вітер приніс запах диму й сталі.

Вона заплющила очі.

Бо вперше за вічність
богиня кохання боялася не втратити,
а відчути по-справжньому.

І ніч прийняла її страх мовчки.

---