Розділ 9

Афродита спустилася у світ смертних без свити й без сяйва.

Лише вітер торкався її волосся, а простий плащ приховував ту, яку поклонялися століттями. Вона зробила це не вперше — але вперше серце билося не від гри.

Вона знала, де знайти Кайрона.

Завжди знала.

Він стояв серед табору, схилившись над мапою. Воїни розступалися перед ним без наказу. Не зі страху — з довіри. Це вразило її сильніше, ніж будь-яка перемога.

— Ти не боїшся богів, — сказала вона, не називаючи себе.

Кайрон підвів голову.

Їхні погляди зустрілися — і світ навколо ніби зупинив подих.

— Я поважаю силу, — відповів він. — Але страх не народжує перемог.

Він не запитав, хто вона.
Не впав навколішки.
Не відвів очей.

І це було… неправильно.
І водночас — небезпечно правильно.

— А як щодо бажань? — тихо спитала Афродита. — Вони теж не потребують імен?

Кайрон зробив крок ближче. Занадто близько для смертного. Занадто сміливо для того, хто стояв перед богинею, навіть якщо не знав цього.

— Деякі речі небезпечні саме тоді, коли їм дають ім’я, — сказав він. — Бо тоді з’являється право володіти.

Її пальці здригнулися під плащем.

— А якщо бажання не прагне володіти?

— Тоді воно спалює, — відповів Кайрон. — Повільно. До попелу.

Їх розділяв подих. Один. Єдиний.

Афродита відчула, як щось у ній тягнеться вперед — не як богиня, а як жінка. Як та, що століттями дарувала любов, але ніколи не залишалася.

Вона зробила крок назад.

— Ти небезпечний, воєначальнику.

— Ти — теж, — сказав він.

Вперше за вічність Афродита не усміхнулася.

Бо вона знала:
це бажання не можна буде назвати.
І не можна буде знищити.

---

На Олімпі Арес різко підвівся, стискаючи меч.

— Вона там, — прошипів він. — І я відчуваю це.

Його серце билося гнівно — не від ревнощів.
Від передчуття.

Бажання, якому не дають імені,
завжди стає війною.

---