Розділ 8

Арес не спав.

Війна завжди була його колискою — шум мечів, крик поранених, запах крові. Але цієї ночі тиша Олімпу різала сильніше за клинок.

Він стояв біля відкритої тераси, стискаючи спис так, що бронза стогнала. Унизу, за хмарами, мерехтів світ смертних. Там був він.

Кайрон.

Смертний, який дивився на поле бою так, ніби воно належало йому.
Смертний, якого слухали воїни без страху й без молитви.
Смертний, що не впав навколішки перед богинею кохання.

— Це не має значення, — прошепотів Арес, але голос не слухався.

Він бачив його знову й знову: спину, випрямлену після битви, погляд, у якому не було ані поклоніння, ані виклику. Лише спокій того, хто знає, ким він є.

І це було небезпечніше за зухвалість.

---

Афродита сиділа на краю ложа, закутавшись у тонку тканину, наче в щось, що могло відділити її від власних думок. Вона не дивилася на Ареса.

— Ти мовчиш, — різко кинув він.

— Бо не все має бути битвою, — відповіла вона тихо.

Арес різко обернувся.

— Він — загроза. Ти це відчуваєш. Оракул не дарма прошепотів його ім’я.

— Оракул не називав імен, — сказала Афродита. — Він говорив про вибір.

— Про загибель богів, — виплюнув Арес.

Він підійшов ближче. Його тінь накрила її, важка, як панцир.

— Ти дивилась на нього інакше.

Афродита повільно підвела очі.

— Інакше — як?

— Не як на смертного, — процідив він. — І не як на іграшку.

В її погляді з’явилося щось гостре.

— Ти боїшся, — сказала вона.

Арес усміхнувся — криво, небезпечно.

— Я — війна. Я не боюся.

— Ти боїшся втратити те, що вважаєш своїм, — спокійно відповіла вона. — Але любов не володіє. Вона обирає.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка зброя.

— Я зламаю його, — сказав Арес. — На полі бою. Там, де смертні завжди падають.

— Якщо зможеш, — відповіла Афродита.

Вона підвелася і пішла, не озираючись. Її кроки були рівними, але серце билося занадто швидко.

---

Тієї ж миті Кайрон прокинувся від відчуття, ніби хтось дивиться на нього крізь світи.

Він вийшов з намету. Небо було червоне — не від світанку.

— Бог війни, — пробурмотів він. — Нарешті.

Він не схилив голови.
Не підняв меча.

Лише усміхнувся — повільно, впевнено.

Бо вперше в житті
бог відчув загрозу від смертного.

І війна змінила свій напрям.

---