Розділ 5

Олімп ніколи не спав.

Він дихав молитвами, бажаннями, зітханнями смертних. У його мармурових залах народжувалися союзи, руйнувалися долі, укладалися шлюби, які тривали менше, ніж одна людська весна.

І в самому серці цього сяйва жила Афродита.

Богиня кохання.
Та, що змушувала серця битися швидше.
Та, чиє ім’я шепотіли перед зрадою і після присяги.

Вона сиділа біля вікна своїх покоїв, дивлячись униз — на світ, який ніколи не належав їй по-справжньому.

Скільки століть вона дарувала любов?

Вона зводила разом тих, хто мав зійтися.
Роз’єднувала тих, хто боявся почуттів.
Запалювала пристрасть і гасила її, коли наставала пора.

Її дар був абсолютним.

Її вибору — не існувало.

Афродита торкнулася грудей, там, де сьогодні з’явився дивний тягар. Не біль. Не страх.

Втома.

— Ти знову не дивишся на нас, — пролунав знайомий голос.

Гера стояла в дверях, холодна й велична, як завжди.

— Я дивлюся надто довго, — відповіла Афродита тихо.

Гера примружилася.

— Любов — це не те, що ти маєш відчувати. Це те, що ти даруєш.

Афродита всміхнулася. Ледь-ледь.

— А якщо дар спустошує? — спитала вона. — Якщо після кожного дотику залишається порожнеча?

Гера не відповіла. Вона не знала таких сумнівів — її світ тримався на обов’язку, а не на почуттях.

Коли двері зачинилися, Афродита залишилася сама.

І знову перед очима постав він.

Не в обладунках.
Не в битві.
А біля вогнища — спокійний, мов камінь посеред бурі.

Кайрон.

Він не бажав її.
Не прагнув володіти.
Не тремтів від її присутності.

Він дивився, ніби вона була рівною.

Це лякало.

І водночас… притягувало сильніше, ніж будь-яка молитва.

— Я втомилась, — прошепотіла вона в порожнечу. — Втомилась бути початком чужих історій.

У глибині душі вона знала:
якщо вона ще раз спуститься на землю —
вона не зможе повернутися колишньою.

Бо любов, яку не дарують,
а обирають,
не знає шляху назад.

І десь далеко, серед смертних, Кайрон раптом зупинився, ніби відчув чужий погляд.

Не богині.
Не легенди.

Жінки, яка вперше дозволила собі захотіти більше, ніж повинна.

---