Розділ 3

Арес з’явився без грому.

Це вже було поганим знаком.

Повітря над полем бою згустилося, небо потемніло, ніби хтось накрив його кривавим полотном. Вітер зупинився, а птахи зникли, залишивши по собі лише тишу — ту саму, що завжди приходить перед справжньою різаниною.

Кайрон відчув це першим.

Він підняв голову, вдивляючись у небо, але не схилився. Не став на коліно. Не торкнувся землі чолом, як робили інші, коли відчували присутність бога.

Він просто чекав.

І тоді Арес ступив на землю.

Обладунок бога війни сяяв, немов щойно викуваний із люті. Очі палали червоним, а спис у руці здавався продовженням його власної злості. Там, де він ішов, кров під ногами закипала.

Воїни Кайрона впали на коліна майже одночасно.

— Володарю… — прошепотів хтось. — Це ж…

— Встаньте, — спокійно сказав Кайрон.

Декілька воїнів завмерли від жаху.

Арес усміхнувся. Повільно. Небезпечно.

— Цікаво, — промовив він. — Смертний наказує не вклонятися богові.

Кайрон зробив крок уперед.

— Я наказую своїм людям стояти, — відповів він рівно. — Не перед тобою. Для себе.

Повітря тріснуло.

Арес опустив погляд на смертного. Не згори вниз — уперше за століття він дивився прямо.

— Ти воюєш добре, — сказав бог. — Надто добре для того, хто не просив мого благословення.

— Я не просив, — погодився Кайрон. — І не програв.

Це слово вдарило сильніше за спис.

Навколо них поле бою ніби завмерло. Навіть тіні не рухалися.

— Ти вважаєш, що це твоя перемога? — голос Ареса став тихішим. Небезпечнішим. — Без мене?

Кайрон не відвів погляду.

— Я вважаю, що це наша перемога, — сказав він. — Тих, хто тут стоїть. Тих, хто проливає кров не заради забави богів.

На мить у погляді Ареса спалахнуло щось нове.

Не гнів.
Не лють.

Сумнів.

— Ти небезпечний, смертний, — прошипів він. — Бо люди йдуть за тобою, а не за мною.

Кайрон повільно витер меч об край плаща.

— Можливо, — відповів він. — Бо я воюю разом із ними.

Арес стиснув спис так, що метал застогнав.

Він міг убити його.
Тут.
Зараз.

Але… не зробив цього.

І саме це змусило його розлютись ще більше.

— Ми ще зустрінемося, — кинув бог війни. — І тоді ти згадаєш, хто ти є.

Кайрон нахилив голову. Ледь-ледь. Не в поклоні — у виклику.

— Я знаю, хто я є, — сказав він. — А от ти, здається, ні.

Арес зник, залишивши по собі запах крові й грому.

Поле бою ожило. Воїни повільно підвелися, дивлячись на Кайрона з новим, майже благоговійним страхом.

— Полководцю… — прошепотів один із них. — Ти щойно…

— Я нічого не зробив, — перебив Кайрон. — Ми йдемо.

Але десь високо, серед мармурових залів Олімпу,
Арес уперше за довгі віки відчув,
як під його ногами
хитається земля.

І в той самий момент Афродита, не знаючи чому,
раптом затримала подих.

---

Покої Ареса на Олімпі завжди пахли металом і потом битв, навіть тоді, коли в них було ліжко з чорного обсидіану та шовкові покривала, гідні царя.

Афродита лежала поруч із ним.

Їхні тіла ще пам’ятали жар — швидкий, нетерплячий, позбавлений ніжності. Це була не близькість. Не кохання. Лише давній союз тіл, де пристрасть замінювала тишу між ними.

Арес лежав на спині, важко дихаючи, дивлячись у стелю.

Перед очима стояв не образ богині кохання.

Перед очима був Кайрон.

Його погляд.
Його спокій.
Його зухвала відмова вклонитися.

Арес стиснув кулак.

— Він дивився на мене, — глухо промовив бог війни. — Як рівний.

Афродита не відповіла одразу. Вона повільно провела пальцями по власному плечу, ніби змиваючи з себе чужий дотик.

— Смертні іноді забувають своє місце, — продовжив Арес. — Але цей… — він зиркнув убік. — Цей не забув. Він обрав не кланятися.

Він різко повернувся до неї.

— Ти віриш оракулу? — спитав він.

Запитання зависло в повітрі, важке, як передвісник бурі.

Афродита підвелася з ложа.

Шовк ковзнув по її тілу, але в цьому русі не було спокуси — лише віддалення. Вона підійшла до вікна, де Олімп купався у світлі зірок.

— Ти не любиш відповідей, які не контролюєш, — тихо сказала вона.

— Я питаю, — наполіг Арес. — Бо якщо пророцтво правдиве…

Вона не дала йому договорити.

Афродита не повернулася.
Не кивнула.
Не заперечила.

Мовчання стало її відповіддю.

Богиня кохання знала: оракул ніколи не помиляється.
Питання було лише в ціні.

Вона взяла свій плащ і, не озираючись, рушила до виходу.

На порозі зупинилася на мить.

Не для нього.

Для себе.

Любов, що народжується зі страху богів, — подумала вона, — може стати або спасінням… або загибеллю.

Двері зачинилися.

Арес залишився сам.

І вперше за віки бог війни відчув, що ворог, якого він зустрів сьогодні,
не стоїть на полі бою.

Він ходить землею.
Дихає.
І може торкнутися серця богині.

---