Розділ 2

Земля стогнала під ногами воїнів.

Пил, кров і зламані списи зливалися в одне, а повітря було таким густим, що його можна було різати клинком. Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи поле бою в мідь і багрянець — кольори, які Кайрон знав змалку.

Він стояв серед хаосу спокійно.

Не тому, що не відчував страху —
а тому, що давно навчився не дозволяти йому керувати.

— Ліве крило! Тримати стрій! — його голос прорізав гул битви, як сталь.

Воїни слухалися без вагань. Не через наказ. Через довіру.

Кайрон ішов уперед першим. Його обладунок був потертим, не прикрашеним дарами храмів чи символами богів. На ньому не було жодного знака благословення — лише шрами, залишені війнами, які він пережив.

Кажуть, боги відвернулися від нього.

Правда була простішою: він ніколи до них не звертався.

Ворожий загін захитався. Кайрон увірвався в центр, рухався точно, без люті — кожен удар був необхідним. Він не воював заради крові. Він воював, щоб закінчити.

Коли все скінчилося, поле бою стихло.

Воїни чекали.

Не наказу.
Не молитви.

Вони дивилися на нього.

Кайрон опустив меч і повільно повернувся обличчям до неба. Хмари збиралися, важкі й темні, ніби хтось там, нагорі, спостерігав.

— Не сьогодні, — сказав він рівно.

Це не було зухвальством.
Це було твердженням.

Один із воїнів нервово ковтнув.

— Полководцю… може, варто подякувати богам? Перемога все ж…

Кайрон глянув на нього. Спокійно. Важко.

— За що? — спитав він. — За те, що вони дивилися?

Тиша опустилася, мов тінь.

— Ми живі, — продовжив він. — Бо тримали стрій. Бо не втекли. Бо прикривали один одного. Якщо хтось і заслуговує на молитву — то ви.

Він відвернувся від неба.

І десь на Олімпі щось тріснуло.

Арес відчув це миттєво.

Не біль.
Не гнів.

Подразнення.

Він стояв серед богів війни й хаосу, але його погляд раптом став зосередженим, мов у мисливця, який уперше відчув гідну здобич.

— Хто це? — спитав він, дивлячись крізь хмари.

Ніхто не відповів одразу.

Ім’я неохоче зірвалося з уст одного з менших богів:

— Кайрон…

Арес стиснув щелепу.

Смертний.
Без благословення.
Без страху.

— Він забув своє місце, — прошипів бог війни.

А далеко внизу Кайрон витер кров з руки, подивився на своїх людей і сказав:

— Повертаймося додому.

Не знаючи, що його ім’я вже прозвучало серед богів.
І що одна богиня, ще не бачачи його обличчя, уже відчула удар серця, який не мала б відчути ніколи.

---