22. Готуючись до великого походу.

-Вони повернулися.

-Хто? – спитав Улмар Хем, й Озід відповів:

-Люди Латіра Ісара. Я сьогодні бачив їх біля будинку, коли повертався. Але вони вже не стоять так відкрито.

-Кажи правильно: люди Акселія Мара! – пробурчав купець. – Ватажок лише виконує накази…

-Як із пророком? – Насправді, повертався Озід якраз після того, як розмовляв із двома свідками загибелі Ігіні, які встигли дістатися столиці. Пан неодноразово доручав йому дізнатися про щось, для раба це давно стало звичним. Тільки-но він докладно розповів, що відбулося біля золотої копальні. Й Улмар Хем погодився із його висновками. А тепер відповів:

-Напевно. Ти тоді був правий: чужоземець небезпечний. Винйашов щось таке…

-Напевно, хтось вистрілив з його механічного луку, - кивнув Озід. – Сховавшись, а натовп, звісно, повірив у «стрілу з неба», вони ніколи не бачили пострілу з такої відстані. Але мене хвилює інше, пане.

-Що саме?

-Те, що хтось … можливо, й ватажок, але він думає, як солдат… Скоріше, це Акселій Мар придумав, як налякати, заспокоїти та усоромити натовп одночасно. Латір недаремно поставив Ігіні це питання: що з ним буде завтра? Він зробив це, щоб … не просто вбити його, але й виставити брехуном. Так, щоб усі ці зрозуміли.

-Які ж вони дурні, якщо не зрозуміли це одразу! – посміхнувся Улмар Хем. Насправді, й господар, і раб, будучи самі розумними людьми, були вкрай невисокої думки про мізки більшості інших. Хоча розуміли, що бувають винятки, та вважали ці винятки дуже небезпечними. Дурнями можна було маніпулювати, незалежно від того, вільні вони чи раби, але робили те, що потрібно розумному. А от, якщо трапиться на шляху інший розумник, - він може робити усе по-своєму, та завадити…

-Так. Але тим складніше було придумати щось таке, що б їх у одну мить переконало… Хтось зробив це, і, гадаю, цією людиною є чужоземець.

Улмар Хем барабанив пальцями по краю свого столу. Озід, що стояв перед ним, знав: в пана така звичка, коли він думає про щось важливе, але дуже неприємне.

-Те, що хлопчисько придумав такий хід, мене навіть не дивує. Ми і так знаємо, що він розумний. Дивно інше: якщо ти маєш рацію, і це його план… Тоді він повинен був віддати наказ вбити людину. А Акселій Мар – це не Гверан Олт, який вирішив з купця стати піратом, та навіть не я. Якщо вірити тому, що повідомив Гверан, ще нещодавно він сказав, що йому більше подобається милувати, ніж карати. А хто може так сказати? Лише той, хто не має рішучості покарати когось, вирішити чужу долю. Навіть … долю свого раба, чи жінки, яка дісталася йому разом із майном. – Ухвалювати такі рішення, вирішувати чужі долі, відчувати владу, - це задоволення, вважав купець. Але казати про це Озіду не став. Втім, той і так знав. – І от тепер … якщо він наказав вбити пророка… Хай навіть лише після того, як з’ясується, що той – самозванець… Мене турбує те, як він змінився.

-А можливо, й не змінився. Можливо, ми щось про нього не знали, як і про місце, звідки він прийшов, пане. Можливо, змінилися обставини. Мабуть, він тоді сказав правду пану Гверану, але … якщо тепер він вирішив діяти інакше? Йому більше подобається милувати, але він вирішив, що скалалася ситуація, коли потрібно карати? Коли не до задоволення, й він робить те, що задоволення не дає.

-Так, це можливо, - був змушений визнати Улмар Хем. – І, якщо так, то це погано. А може бути навіть так, що він розпочав-таки знаходити задоволення у тому, щоб карати…

-А ще гірше – те, що він може щось нове придумати та утнути …  а ви не будете знати, що саме, поки він не зробить це. Та не зруйнує усі ваші плани, як із цим Ігінею.

-Так. – Тон купця був незадоволений. – Тільки не я, а ми.

Озід подумав, що іноді бути наближеним до пана – не так і добре. Насправді, йому подобалося грати людськими долями, а те, що не він сам, а пан, вирішував, чиїми саме, та яким чином, було для нього платою за безкарність. Та за деякі додаткові переваги теж … на кшталт Ісви. А тепер пан хоче зробити його хіба що не партнером. Озіду зовсім не хотілося цього, але він не міг нічого вдіяти.

-Є добра новина та погана.

Акселій подумав, що тут люди викладають свої думки так само, як і там, звідки він прийшов. У даному випадку пан Алур Брау сказав це, прочитавши документ, написаний послом царя Твейського.

-У чому ж вони полягають?

-Добра – у тому, що за цим дозволом ми можемо зробити те, чого ти хочеш. Ти можеш залучати до цього кого завгодно, - своїх охоронців з клану Латіра Ісара, людей інших купців, команди суден… От лише це не повинні бути люди на службі республіки.  Напевно, ми зберемо потрібні сили.

-Ви дасте своїх людей? – Від рішення старшого члена Ради дев’яти залежало, як вчинять інші глави торгових домів, як ті, що входять до Ради, так і ті, що ні, на кшталт справжнього Сііна Керту.

-Так, звичайно. Мені немає чого жаліти тих піратів.

-То що, ідемо до зали? – Купці вже повинні були зібратися там. Сьогодні запросили саме їх, а не плантаторів, навіть тих, що були членами Ради. Вони не були зацікавлені у боротьбі із піратами, - плантатор отримував свої гроші, продавши врожай якому-небудь торговому дому, а той вже або робив з зерна борошно, чи, навпаки, міцне вино, та й з іншими культурами чинив приблизно таким чином, або продавав усе оптом власникам лавок чи трактирів, та більшість продукції йшла на експорт до інших країн. А щось, навпаки, ввозилося звідти. Наприклад, тонка шкіра, з якої робили замшеві костюми багатих людей, - такий був зараз на самому Акселії.