21. Що написано пером…

-Ти … дійсно віддав такий наказ? – здивовано спитала Аратта. Вона прийшла до кабінету, коли ватажок Латір приїхав, щоб доповісти про виконане завдання. У святилищі Рала він вже побував, із головним жерцем побалакав. Той був вдячний їм із Акселієм, та обіцяв молитися за них персонально. Латір дуже релігійною людиною не був, але вважав, що навряд  чи це буде зайвим.

-А чому ти дивуєшся? Коли я кинув ножа людині в око, ти не дивувалася… - відповів Акселій. – Насправді, я сказав: потрібно переконатися, що це – шахрай. Так воно й виявилося, хоча я майже не сумнівався.

-Чому?

-Бо не вірю у збіги. Ну от подивись сама: Улмар Хем вимагає від нас гроші, і, щоб вистояти, нам потрібне це золото. І якраз у цей час – якийсь, з дозволу сказати, пророк намагається зупинити копальню. Очевидно, що це – людина нашого ворога. От я й сказав: з’ясувати це, переконатися, але, якщо переконаємося, - діяти. Та заручився підтримкою жерців, щоб нас ані у чому не звинуватили.

-Але все-таки… Одна справа – коли нас могли… тебе вбити, а мене… просто там…

Акселій зітхнув:

-Ти гадаєш, це було для мене задоволенням? Аж ніяк. Але … ми на війні, люба. Тобі відомі ставки у нашій грі. Ти знаєш, хто наші вороги, проти кого ми граємо. Ти знаєш, що вони … не мають обмежень щодо засобів. Ані перед чим не зупиняються. От і що нам робити, щоб не програти? А у таких іграх … той, хто приєднується до них … не у ролі головного у команді, а десь … як рядовий гравець, - він ризикує. Йому тим більше потрібно виважувати свої ставки. Цей так званий пророк – неправильно прорахував, і зробив неправильну ставку. Можливо, він не розумів, у яку гру влазить. – Він подивився на Латіра. – Аратта ж … не застала останню тут війну, так?

-Так. На щастя…

-Але ми – на війні, - повторив Акселій. – Війни бувають різні.

У цей час у двері постукали. Після дозволу Акселія до кімнати зайшов Авір:

-Тільки-но принесли листа, пане. Якийсь матрос з вашого пароплава.

-Поклади сюди. Та дай йому кілька мідних монет, - розпорядився Акселій. Це було звичайною винагородою для того, хто виконав таке доручення. У даному випадку гінцеві пощастило отримати її як від відправника, так і від адресата. Жоден з них про це не знав, але не заперечував би, якби й дізнався. – Хто-небудь з вас знає, хто такий Ферін Івар? – зі здивуванням перепитав, бо не пам’ятав такого серед ділових партнерів. Аратта похитала головою, а Латір сказав:

-Здається, в нього плантація на півночі Аалу. Але … навіщо йому вам писати? Він продає врожай торговому дому Улмара Хема.

-Ну, добре, це потім. – Акселій відклав лист. Насправді, він був навіть радий, що їх відволікли. Пояснити Аратті деякі речі… - А поки що… Ми повинні думати, що будемо робити далі. Я хочу … позбутися цих піратів раз та назавжди.

-Для цього потрібно висадитися там, де вони живуть, - сказав Латір. – Та … випалити ці осині гнізда. Інакше нічого не вийде.

-Саме це нам і доведеться зробити, - кивнув Акселій.

-Республіка не може…

-Я знаю. Ми зробимо це силами торгових домів. Невже ми не зберемо усі разом стільки людей..?

-Можливо, й зберемо. Але це теж буде … напад на Твейське царство. Та потягне війну. – Війни, точно знали усі троє, ніхто на Аалі не хотів. Хоча якась частинка мозку досвідченого воїна вже рахувала, яко воєнну здобич можна привезти з піратських земель. Включно із рабами.

-А якщо ми отримаємо дозвіл на це від їхнього посла? – хитро посміхнувся Акселій. – Невже ж він нам відмовить? Якщо я дуже його попрошу… Та натякну, що інакше знайду спосіб, щоб про дещо дізналися і його дружина, і його цар… Послу ж надається право у деяких речах діяти на власний розсуд, так? До того ж, на піратів він злий не менше за нас!

-От тепер я розумію вашу думку, пане! – Латір кивнув. – Повинно вийти…

-Тоді розпочинай готуватися. Та … намагайся дізнатися в Сіллі усе можливе про місце, де доведеться діяти.

-Вона здогадається, навіщо нам це, - застеріг ватажок. – Вона дуже розумна. Як точно розповіла, що … сталося на вашій галері! От, хіба що, про посла нічого не знала, звісно…

-Вона може зрадити? – спитала, чого ніхто не очікував, Аратта. Її батько похитав головою:

-Ні. Тепер – ні… - Він посміхнувся так, що Акселію стало усе зрозуміло. – До того ж … знаєте, що вона сказала? Що дуже вдячна … не лише мені, а й вам обом. За те, як поставилися до неї, та за те … що питаємо її думку. Там, в неї вдома … цього ніхто, за її словами, не робив. Але … все одно вона може відмовитися допомагати, коли ми йдемо воювати проти її народу. Скаже, що нічого не пам’ятає… А … я не зможу її за це покарати.

Акселій посміхнувся у відповідь.

-Мені здається, Сіллі … думає приблизно так, як ми. Розуміє свою вигоду. До того ж, вона не може не знати, що повернутися туди – у будь-якому разі не зможе. А тоді … це вже твоя справа – зацікавити її. До того ж, вона сама казала, що її мати – з Аалу. Тому цей народ – так само її, як і варвари…

-Добре. Я буду говорити з нею. А поки що, мабуть, піду… - сказав Латір.

-Так. Але пам’ятай, що ми маємо робити…

Ватажок пішов, а Аратта залишилася у кабінеті. Та сказала: