18. Те, що має значення.

-Щось тут зовсім не спекотно,  - сказала Аратта. У кімнаті, дійсно, було прохолодно. Хоча Акселію, у його замшевому костюмі, було, певно, гірше: куртка капітана, яку Аратта носила й досі, була, все ж таки, тепліша. Інша справа, що тут не бувало зими, до якої Акселій звик там, звіки він прийшов. Тепер він знизав плечима:

-Гори. На висоті й повинно бути прохолодніше. Ти ж розповідала, що бувала тут…

-Так, але тоді у кімнаті, де ми із Гвераном жили, була пічка.

-Ви були, мабуть, почесними гостями.

-А ми тепер хто?

-А ми … десь посередині між гостями та в’язнями. Вони, певно, що не визначилися, що із нами робити. Хоча годують добре, ти ж не будеш заперечувати? Та свічок дали.

Вони провели тут півтора дні. Їхню свободу ніхто не обмежував, Акселій та Аратта виходили з кімнати та ходили коридорами замку, виходили на величну галерею. Це місце, певно, майже неможливо було взяти штурмом чи облогою. Але навряд чи така загроза існувала зараз, хоча вартові на вежах були. Їм же залишалося милуватися краєвидами, які просто зачаровували. Здавалося, звідси, з висоти, відкривався вид чи не на половину Аалу. Це, звичайно, було перебільшенням. Але Акселій ніколи не відчував … такого простору навколо. Навіть коли, у тому світі, звідки він прийшов, йому доводилося літати на літаку… Отак стояти на гірській вершині та дивитися на те, що навколо та унизу, - це зовсім інше відчуття.

Поряд із замком були якісь господарські будівлі. Серед них стайня, - звичайно, якщо тут тримають коней для місцевих вояків, - та ще одна. Там жили орли. Вони вилітали, але завжди поверталися. А ще Акселій звернув увагу, як вершники брали птахів та кудись їхали з ними. Як, наприклад, ті, хто тоді зустріли їх. Дозорні, а можливо, іще й мисливці… Десь же вони беруть ту дичину, якою частували й гостей, от щойно…

-І що ти збираєшся робити? – спитала Аратта.

-Звідкіля ж я знаю? – Акселій знизав плечима; вона вже знала, що це – характерний для нього жест. – Взагалі, по-перше, не я, а ми. Це – наша спільна гра, не забувай. І вона продовжується. По-друге, усе буде залежати від того, що вирішать наші … господарі. Якщо вони задовольнять наше прохання та відвезуть до столиці просто за гроші, - це буде одне. Якщо зажадають від нас ще чогось – друге, і тоді доведеться вирішувати, що саме робити. А якщо взагалі … не захочуть нас відпускати, - це вже зовсім третє…

Ніби у відповідь вони почули кроки, потім двері відчинилися, й у кімнаті з’явився чоловік. Порівняно молодий, хоча й старший за Акселія, із довгим волоссям, одягнутий у шкіряну куртку та світлі полотняні штани. Щось спитав, і Аратта переклала:

-Він питає, чи не потрібно нам чогось, та чи не скаржимось на щось…

-Скажи, що в нас усе добре, й ми вдячні за те, як прийняли нас. Можна сказати, врятували. Ми б хотіли поговорити із ватажком Кваром…

Аратта сказала те, що він просив, мовою горців. Вислухала відповідь та переказала:

-Це неможливо. Ватажок Квар зник півроку тому. Це його син, Гіон.

-Що ж сталося із ватажком?

-Ніхто не знає. Він поїхав на зустріч із кимось … до моря. Але не повернувся. Й не доходило відомостей, що він загинув… - Аратта закінчила перекладати, а потім додала від себе: - Для нас це погано. Я сподівалася, він … мене упізнає… згадає…

-Це залежить від того, що б він пам’ятав, - пробурчав Акселій. – Викажи моє співчуття.

Потім Гіон знову поставив питання. Як виявилося, він хотів знати, що ж сталося із гостями, та яким чином вони опинилися тут. Акселій вирішив розповідати правду. Скоріше за усе, вони якщо вже не розпитали, то пізніше розпитають посла, - той із дружиною був десь у цьому ж замку, але Акселій їх більше не бачив. Напевно вже, тут був хтось іще, хто б міг перекласти на мову, якою користувалися більшість людей Аалу: ту ж Аратту хтось же навчив мови горців, добре ще, що в неї до цього здібності… Розповідь, - із перекладом, - зайняла якийсь час. На жаль, перевірити, чи не прикрасила Аратта події, які він викладав, не було можливості. Вона могла… Акселій пам’ятав той її захоплений погляд… З іншого боку, вона розумна, має усвідомлювати, що їхні слова можуть перевірити.

-Що ж ви хочете робити? – спитав, нарешті, Гіон.

-Ми маємо опинитися вдома, у столиці, - сказав Акселій. – Мені потрібно далі займатися справами, а головне – дещо вчинити проти ворогів.

-Але це не може бути … задарма, - відповів Гіон.

-Ми на це й не розраховуємо. Ми заплатимо за це, от лише спочатку потрібно потрапити додому. Ми не змогли захопити грошей, коли тікали від піратів, - посміхнувся Акселій. Аратта передала його слова. А потім, коли вислуховувала відповідь Гіона… Щось говорила сама… На її обличчі з’явився вираз розгубленості та невіри. Здавалося, вона просто не могла повірити у те, що чує. А потім сказала:

-Гіон вимагає… Він спочатку спитав, чи дружина я тобі, а потім сказав, що відпустить тебе  … якщо ти залиши в них мене.

-Як заручницю, як гарантію оплати? – здивувався Акселій.

-Ні. Я перепитала… Як оплату.

-Скажи, що про це не може бути й мови, - сказав Акселій.

-Послухай, але ж інакше ми обидва залишимося тут … у полоні… А так … ти повернешся додому, можливо, потім зможеш визволити мене…