13. Гра. Хованки.

На річковій пристані було багато народу.  Ще б пак! Вперше зі столиці острова та республіки відправлявся пасажирський пароплав. Він, щоправда, віз ще й вантаж, як до того звичайні річкові галери, та повинен був обійти кілька міст. У кожному з яких повинен був зійти хтось з тридцяти чотирьох сміливців, які погодилися відправитися у подорож таким незвичним чином. Ну, як – погодилися? Насправді, кожен за таку можливість добре заплатив, бажаючи бути першим. (Вони ж не знали, чим займалися нещодавно Акселій із Араттою на власному пароплаві…) Кінцевим пунктом маршруту було місто Суні на іншому кінці острова; звідти одночасно виходило таке ж судно до столиці. Маршрут був обраний тому, що ці пункти були з’єднані річками та системою каналів, давно побудованих на Аалі. Ці два судна були першими, - не враховуючи особистої галери власника торгового дому, - які переобладнали у вантажно-пасажирські пароплави.

Власник пароплавної лінії, - так тепер потрібно було називати Акселія, - теж, звісно, був тут. Аратта стояла поруч, а з іншого боку дивився на дим, що виривався з труби, Алур Брау. Вона й не гадала колись зустріти старшого члена Ради дев’яти так близько, отак із ним розмовляти… Тим більше – після того, як вислали Гверана, після того, у якому становищі вона опинилася… Але, на диво, усі поводилися з нею, немов вона – дружина Акселія Мара. Ні, точно, потрібно триматися його…

-Сподіваюся, ти правий … щодо безпеки, - сказав Алур Брау, спостерігаючи, як пароплав, віддавши швартови, розпочав рух вгору течією.

-А чому б і ні? – Акселій розумів, що, при усьому своєму розумі, - а дурний просто не досяг би такого становища, - Алур не розуміється на техніці. Тому пояснювати йому потрібно було, що називається, на пальцях. – Швидкість приблизно така ж, як і в галери. Сетрновий механізм – приблизной такий самий, трохи перероблений. Замість весел – гребні колеса. Ніяких підстав вважати, що … щось може вийти з-під контролю, немає.

-От тільки вогонь…

-А ви подумайте, скільки веслувальників на звичайній галері. Усім їм треба готувати їжу. Теж вогонь, - посміхнувся Акселій. – Ні, звичайно, в нас він більш потужний. Але … заходи безпеки – майже такі самі. У крайньому випадку – топку можна погасити. – Насправді, добре, що співрозмовник не знає, під яким тисуом там пара у котлі та машині… Щоправда, вжито заходів проти перевищення цього тиску та, відповідно, вибуху. Принаймні, зараз, для цього довелося піти на зниження швидкості. Хоча на річках та каналах вона і так не дуже потрібна.

-Ну, я ж кажу: сподіваюся, ти маєш рацію! І це, дійсно, вигідно. Добре, коли … можеш придумати щось таке…

-До речі, така ж машина працює на нашому золотому руднику, - зауважив Акселій. – Жодних проблем…

-Вигідна річ, - повторив Алур. – Вугілля в тебе своє, майже безкоштовне, так? Лише на перевезеннях людей … ця затія повинна окупитися. Усе інше – чистий прибуток.

-На це й розраховано. – Акселій кивнув, а старий купець спитав:

-Плануєш … продавати ці машини?

-Спочатку перероблю власний флот. У тому числі й морський. А далі – можна буде… Для мене це не лише гроші. Я хочу дати можливість людям легше їздити Аалом.

Така розмова йшла іще якийсь час. Потім Алур Брау пішов до екіпажу, що чекав його. Акселій та Аратта проводжали очима не його, а пароплав, розуміючи, як багато залежить від цього першого рейсу. До них підійшов Раті, й Акселій сказав:

-А де ти був? Я хотів познайомити із тобою пана Алура.

-Мене..? Але ж я…

-Ти – той, хто зробив для того, щоб це сталося, чи не найбільше. Тебе мають знати. До того ж, це … корисно, якщо казати про гроші, коли тебе знають. – Акселій посміхнувся. – Я добре зрозумів це, поки сам був майстром. – Щодо Раті, він вважав, що пан таким і залишився. Хоча тепер майстром називали вже його, - це й не дивно: Акселій Мар керував торговим домом, іноді давав ідеї чи вказівки, іноді розповідав про нові винаходи, - те, що він придумав, повинно було виготовити та впровадити. Але саме Раті був тепер головним у майстерні.

-Він, певно, знає, що там зі справою Сііна Керту. Про що там ідеться взагалі… - припустив Раті. Звичайно, старший член ради дев’яти повинен знати. Але хлопець вважав, що майстер знати має також, проте, не наважувався спитати прямо. Аж надто  великою таємницею це було оповито.

-А чому ти питаєш? – Раніше Раті у цікавості до таких речей не був помічений.

-Бо … це через його дружину, майстре. Ми із Палуді … кохали одне одного, я мріяв коли-небудь… Але її викупив Сіін Керту; в неї не було вибору, через її дядька… Я тоді … змирився, бо що іще залишалося? Ви ж знаєте, я – сирота, як і вона… Але … тепер Палуді може потрапити у рабство…

-Може. Хоча нічого ще не вирішено. Ніхто не знає, чим усе це закінчиться. Вибач, але я сам нічого про це не знаю. – Це було правдою. Усе повинно було залежати від того, чи залишився живим справжній Сіін Керту. І, якщо так, то яке рішення він ухвалить.

-Можливо, знає пан Алур Брау, майстре…

-Гадаю, зараз не знає навіть він. Але … якщо я щось дізнаюся, повідомлю тобі. Я… - Але у цей момент вони почули цокіт копит. Поряд зупинився вершник, - це був один з вояків Латіра.

-Вітаю вас, пан та пані! – сказав він. – Ватажок Латір наказав передати, що чекає вас, пане, в себе, як тільки зможете.