10. На сцену виходить дракон.

Акселій їхав до міста, коли почув щось, схоже на дитячий плач, праворуч від дороги. Це було дивно, адже нікого поруч не було. Дорога проходила рівною місцевістю, яка заросла травою та чагарниками, десь у тисячі кроків був похилий пагорб. Вдень було видно, що листя чагарників не стільки зеленого, скільки фіолетового кольору, - це виглядало, на його погляд дивно. Але зараз не мало значення.

Він їхав нешвидко, спостерігаючи за рухами вух коня, та одночасно думав. Повідомлення сина Латіра було вражаючим. Як міг півроку тому пірат з варварських земель потрапити на Аал? Навіщо? З ким він тут розмовляв? Акселій вірив Фісару, але не міг второпати, що тут до чого. Навіть, влаштувавши так, щоб, наче випадково, зустріти біля будинку, до розміщувалася кухня, Сіллі, завів із нею розмову та обережно спитав, чи бував хтось з її знайомих колись на Аалі. Але вона лише ще раз сказала про мати родом звідси. Нічого не свідчило про те, що Сіллі знала про вилазку брата. Здається, вона нічого не приховувала. Але тоді…

Або Фісар помилився, та бачив тоді когось іншого. Або брат нічого Сіллі не розповідав. А це означало, що був він тут у якійсь секретній справі. Тоді виникало питання: яка ж справа може бути в пірата у портовому місті, якщо він, разом з іншими, грабує судна, які виходять звідти? А іноді – й знищує. Відповідь була однозначною, та дуже Акселію не сподобалася.

А тепер – оцей плач. Самотньої дитини у безлюдній місцині. А можливо, й не дитини..? Хтозна, які тварини можуть водитися тут? Чи … це пастка..? Вже майже стемніло, й Акселій запалив маленький масляний ліхтар, який хоч якось освітлював дорогу. Зіркове небо тут відрізнялося від того, до якого він звик там, звідки прийшов.

Раптом він почув дитячий голос:

-Дядю, ви там, на дорозі?

-Так. А ти тут сам? Нікого немає?

-Так. Я хочу додому…

-Зараз я під’їду.

Акселій обережно спрямував коня туди, звідки доносився голос. Під’їхав, та у тьмяному світлі ліхтарика побачив хлопчика років п’яти.

-Як тебе звати? – спитав, та почув відповідь:

-Сорн.

-А мене – Акселій. – Здається, дитина трохи заспокоїлася, почувши незвичне ім’я. А ще хлопчик дивився на коня. – Звідки ти? – Хоча б дитина змогла назвати місце!

-З Гестрі, - відповів Сорн. Акселій знав, де знаходиться це селище. І це було досить далеко. Пішки, тим більше дитині, мабуть, потрібно було б іти половину дня. Ну, можливо, менше, але все-таки… Та зараз потрібно було думати про інше.

-Я відвезу тебе додому, Сорне. Давай руку, підніму тебе у сідло.

-Ти покатаєш мене на коні?

-Так. Якщо ти називаєш це «покататися». – Мабуть, хлопчик бачив його посмішку у світлі ліхтаря, та простягнув руку.

-А де твої батьки?

-Мама – вдома, - відповів хлопчик так, ніби це розумілося саме собою. – А тато пішов мити золото. Він сказав, що ми, можливо, станемо багатими.

-Що ж, бажаю, щоб так і сталося, - посміхнувся Акселій. – Але це – у зовсім іншій стороні. – Він-то знав, де знаходиться золота шахта! Ніде більше батько хлопчика мити золото просто не міг. – А як ти опинився тут, якщо тато там, а мама – вдома?

Він очікував почути розповідь про якусь поїздку із родичами, під час якої дитина загубилася. Або навіть про викрадення, - хоча хлопчик виглядав неушкодженим, якщо не враховувати, що загубив десь один черевик. Та розірваної на спині курточки. Але Сорн сказав:

-Мене приніс туди дракон.

-І як же це було?

-Я грався надворі, а потім виліз на дах. Взагалі-то, мама мені не дозволяє, - зізнався він. – Але я заліз. Дивився вниз, хотів камінця кинути на голову Давлу. Але не встиг, бо мене дракон схопив та поніс.

-Ти кричав?

-Ні… Я так злякався, що не міг. – Нове зізнання далося Сорну нелегко. Мабуть, його виховували так, що хлопчик не повинен боятися. - А потім дракон мене впустив. Якраз, коли летів над самим   пагорбом. Було не високо, і я не забився.

-Тобі пощастило, - констатував Акселій. – А як же виглядав цей дракон?

-Я не бачив, бо він був зверху. А я так злякався, що не міг підняти голову. – Добре, що зараз хлопчик, здається, заспокоївся. Навіть зробив умовивід: - Але, якщо він міг підняти мене, в цього дракона мають бути великі крила.

На в’їзді до селища їх зустріли кілька людей, одним з них виявився місцевий староста. Спочатку усі здивувалися, побачивши незнайомого вершника, - хоча староста теж був на коні. Але, побачивши хлопчика, живого та неушкодженого, зраділи.

-Ми його пів дня шукаємо, - пояснив староста. – Коли Суура, його мати, підняла усіх на ноги. Але в нас тут майже не залишилося чоловіків. Усі пішли мити золото…

-Давайте поїдемо до його матері, - запропонував Акселій. – Передам, як то кажуть, з рук на руки.

-Дякую, пане!

-А знайшов я хлопчика аж біля великої дороги.

Це повідомлення вразило старосту. Проте, розбиратися потрібно було потім. Поки що усі просто раділи, що усе завершилося, здається, добре. Вони під’їхали до паркану, яким було обнесено ділянку біля будинку, - селянського, але аж ніяк не бідного. Акселій поставив хлопчика на землю та спішився сам. А потім усі увійшли надвір. Їм назустріч кинулася молода жінка, за нею бігла дівчинка років восьми, явно старша сестра Сорна, можливо, та сама Давлу, якій на голову він і хотів кинути камінця. Мати взяла хлопчика на руки, а потім стала дякувати пану, який його врятував та привіз.